Читати книгу - "Руденька"

Через п’ятнадцять хвилин він знав про Париж усе, що знала я. Він розповідав мені про свої подорожі, мотоцикли, мрії, про молодшу сестру, яка йому чимось мене нагадувала… Він намагався мене розвеселити і жартома називав мене Сімпсоном.

– Сімпсон… мені подобається. Необразливо і позитивно. – Я сміялася від душі. – Пробач, мені соромно, але ти можеш повторити ще раз своє ім’я? У мене жахлива пам’ять на імена.

– Нічого… у мене теж. Мене звуть Малек, – він знову побризкав мої губи якимсь спреєм.

– Малеку, а знаєш, чого я хочу зараз понад усе на світі?

– Чого бажає Сімпсон?

– Я хочу крижаного Lipton Ice Tea зі смаком персика… хоч би ковток.

– У мене є вода… і навіть бляшанка теплої кока-коли. Але холодного чаю нема… і тобі бажано зараз пити тільки воду… Пробач, Сімпсоне.

– А ми можемо зупинитися? – Я дивилася на нього благальними очима.

– Ні… вибач… нам треба поспішати. Ми не маємо права зупинятися. Нас пропускають усі машини… і світлофори. Тебе чекають в Ессені… – Він намагався говорити якомога м’якше, щоб не налякати мене.

– Малеку, будь ласка… Я все розумію… Я знаю, що ти зараз за мене відповідаєш. Але для мене це так важливо. Я обіцяю тобі, що зі мною нічого не станеться за ці дві хвилини. Я обіцяю, що не спатиму і весь час з тобою розмовлятиму. Тільки дай мені ковток персикового чаю… Зрозумій мене. Будь ласка, зупинімося.

Він вагався. Хвилини півтори. Потім узяв рацію і почав щось говорити по-німецьки. Він явно з кимось сперечався.

– З ким ти говориш? Що ти сказав? Я не знаю німецької… – Я чомусь дуже занервувала.

– Я попросив водія, щоб він зупинився на першій же заправці. Це його не обрадувало… Я сказав, щоб він спробував пояснити твоїй мамі причину зупинки. Вона ж трохи говорить по-німецьки? Я не хочу, щоб вона переживала, коли ми зупинимося.

– Малеку… дякую… я віддам тобі гроші… обіцяю. Ти купиш мені два чаї?

– Сімпсоне…

Ми зупинилися. Нарешті замовкла ця зловісна сирена… У вухах дзвеніло так, ніби я годин п’ять поспіль протанцювала під колонкою в нічному клубі… Малек швидко вискочив з машини. Я почула, як відчинилися передні двері. Це була мама: вона вибігла, щоб особисто впевнитися, що зі мною все гаразд. Мама була налякана.

– Матусю, пробач… але я так хочу чаю… Пробач. – Понад усе на світі мені хотілося обійняти маму і вибачитися. Я здогадалася, про що вона подумала, коли ми зупинилися. Це було написано на її обличчі. Мабуть, вона не зовсім зрозуміла, що намагався їй сказати водій.

Малек повернувся через хвилину. Він не встиг ще зачинити двері, як знов увімкнулася ненависна сирена, і ми рушили. Він підвів мою голову, прибрав з обличчя мокрі пасма волосся і почав маленькими ковтками вливати в мене крижаний чай. А я сміялася і весь час повторювала: «One more, one more, one more». У ту мить я зрозуміла одну просту річ: щастя – це просто ковток холодного персикового чаю. І більше нічого не треба.

– Малеку… дякую тобі… ти мене врятував… – я не знала, як йому віддячити. У мене була така ейфорія, неначе мене вже вилікували… подарували мені диво. Я була цілком щаслива.

– Не можу повірити, що я це зробив. – Він явно був невдоволений тим, що порушив усталені норми… але в той же час він усміхався, побачивши, як різко змінився й поліпшився мій настрій.

Машина знову зупинилася. І перш ніж передати мене до рук моїй новій команді лікарів Університетської клініки міста Ессена, він пообіцяв, що приїде до мене на день народження.

P. S. Через сім років Малек напише мені своє перше повідомлення у Facebook: «З днем народження, Сімпсоне! Я ніколи не забуду твою розповідь про Париж і персиковий чай Lipton».

P. P. S. Я ненавиджу виття сирени. Ненавиджу.

Can anybody help me I’m outta plans

Guess I left my world in somebody’s hands…

I don’t like to hurt but, but everyone gets weak

Someone to rely on that’s what I really need…