Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

його протилежністю — довготелесий і худорлявий, у розкішному винно-червоному жилеті, вигадливо гаптованому золотом, і з виразом нудьги на обличчі; його вузька загострена чорна борідка була делікатно закручена на кінці. Він розтягнувся у кріслі, виклавши ноги в чоботях на стіл. На столі поруч із ним була купка коротких і товстих золотих злитків, а також невеличкий чорний оксамитовий мішечок, заповнений крихітними мерехтливими червоними камінцями. Він обмацував руками два злитки, і з нього з шепотом виходили чари; його губи злегка ворушилися. Він зводив кінці золота докупи, і злитки тоншали в його руках, утворюючи вузьку смужку.

— А це Раґосток, Блискучий, — промовив Соля.

Раґосток не сказав нічого й навіть не підняв голови — лише поглянув один раз, роздивившись мене з голови до п’ят, і раз і назавжди забракував мене як не варту його уваги. Та мені ця байдужість була милішою за жорстку підозрілу риску Алошиних вуст.

— Де саме тебе знайшов Саркан? — поцікавилася вона.

Здавалося, вони на той час уже почули якусь версію порятунку, та принц Марек і Сокіл не завдавали собі клопоту тими частинами оповіді, що їм не підходили, а ще більше вони не знали. Я сяк-так незграбно пояснила, як зустрілася із Сарканом, зніяковіло відчуваючи на собі Соколові очі, ясні та уважні. Мені хотілось якомога менше розповідати про Двернік, про свою родину; Кася вже була для нього знаряддям, яке він міг використати проти мене.

Я запозичила в Касі її таємний страх і спробувала натякнути, що мої рідні самі вирішили запропонувати мене Драконові; я, звісно, сказала, що мій батько — лісоруб, що, як я вже знала, викличе в них презирство, а ще я не сказала їм жодного імені. Я говорила «сільська староста» й «один із пастухів» замість «Данка» і «Єжи» та говорила так, ніби Кася була моєю єдиною подругою, а не просто найдорожчою мені, перш ніж, затинаючись, розповісти їм про її порятунок.

— А ти, гадаю, гарненько попросила, і Пуща повернула її тобі? — сказав Раґосток, не підіймаючи очей від своєї роботи: він один за одним втискував великими пальцями в золото крихітні червоні камінці.

— Дракон… Саркан… — я зрозуміла, що вдячна за маленький підйом, який відчула від грому його імені в себе на язиці, — …він гадав, що Пуща віддала її мені за можливість поставити пастку.

— Отже, він на той час не з’їхав із глузду, — сказала Алоша. — Чому він не стратив її одразу? Він знає закон не гірше за інших.

— Він дозволив… він дозволив мені спробувати, — відповіла я. — Він дозволив мені спробувати очистити її. А потім це спрацювало…

— Чи тобі так видається, — сказала вона. Жінка хитнула головою. — І так жалощі ведуть просто до катастрофи. Що ж, мені дивно чути це від Саркана; та через дівчину, більш як удвічі за них молодшу, втрачали голову й кращі за нього мужі.

Я не знала, що й казати: хотілося заперечити, мовляв: «Це не те, нічого подібного немає», — та слова застрягли у мене в горлі.

— А ти гадаєш, що я теж втратив через неї голову? — весело спитав Сокіл. — І принц Марек на додачу?

Вона поглянула на нього з дрібкою презирства.

— Коли Марек був восьмирічним хлопчиною, він проридав місяць, вимагаючи від батька повести військо та всіх чаклунів з усієї Польні до Пущі, аби повернути його матір, — розповіла вона. — Проте він уже не дитина. Він мав бути розважливішим, і ти теж. Скількох вояків нам коштував цей ваш хрестовий похід? Ви взяли тридцятьох ветеранів, кавалеристів, кожен із них був першокласним воїном, кожен з них носив клинки з моєї кузні…

— І ми повернули твою королеву, — промовив Сокіл з раптовим сарказмом у голосі. — Чи означає це щось для тебе?

Раґосток гучно та демонстративно зітхнув, навіть не піднявши очей від свого золотого обруча.

— Яка тут тепер різниця? Король хоче, щоб дівчину випробували, — тож випробуйте вже її й покінчімо з цим, — його тон чітко свідчив, що він не очікував, що це триватиме довго.

Отець Балло прокашлявся; сягнув по перо, умочив його в каламар і схилився до мене, дивлячись крізь свої маленькі окуляри.

— Ти справді маєш доволі молодий вигляд для перевірки. Скажи-но мені, дорогенька, як довго ти вчилась у свого господаря?

— Від жнив, — сказала я й пильно поглянула у відповідь їм у недовірливі очі.

Саркан не казав мені, що зазвичай чаклуни, перш ніж попросити про включення до списку, навчаються сім років. А після того, як я, витративши добрих три години, напартачила з половиною заклинань, якими вони змусили мене займатись, і виснажилася при цьому, навіть отець Балло був схильний повірити, що Саркан безглуздо в мене закохався або ж якось жартував із них, пославши мене на випробування.

Від Сокола жодної допомоги не було: він спостерігав за їхніми роздумами збоку, виказуючи сякий-такий інтерес, а коли вони спитали його, які чари я використовувала при ньому, сказав лише: «Не думаю, що я можу оцінити належно… діяння учня завжди важко відділити від діянь учителя, а Саркан, звісно, увесь час був там. Маю надати вам усім можливість судити самостійно». А потім він глянув на мене з-під вій, нагадуючи про той натяк, який зробив мені в коридорі.

Я зціпила зуби та знову спробувала достукатися до Балло: він здавався найбільш схильним до будь-якого співчуття, хоча навіть він чимраз дужче дратувався.

— Пане, я ж вам казала: я до таких заклинань нездатна.

— Це не якісь такі заклинання, — сказав він, жовчно та стиснувши вуста. — Ми випробували тебе в усьому — від цілющих чарів до надписування, у кожній стихії та в кожній чверті близькості. Немає такої категорії, яка б охоплювала всі ці заклинання.

— Але вони — це ваші чари. Не… не чари Яги, — вимовила я, хапаючись за приклад, який вони точно мали знати.

Отець Балло поглянув на мене зі ще більшим сумнівом.

— Яга? Чого ж такого навчав тебе Саркан? Яга — це народна казка, — я витріщилася на нього. — Її діяння запозичені в кількох реальних чаклунів, перемішані з вигадливими доповненнями та перебільшені з роками до масштабу легенд.

Я безпорадно дивилася на нього з роззявленим ротом: він був єдиним, хто взагалі поводився зі мною ввічливо, а тепер він спокійно казав мені, що Яга не існувала насправді.

— Що ж, це було безглуздою тратою часу, — заявив Раґосток. Утім, він не мав права на це жалітися: він жодного разу не припинив працювати, а його оздоблена коштовним камінням заготовка на цей час уже перетворилася на високий обруч із великим заглибленням посередині, яке чекало на більший камінь. Він стиха гудів від замкненого в ньому чародійства. — Чарів, які