Читати книгу - "Клуб зразкових чоловіків"

— Чай? Каву? Лимонад? Колу? — запитала гарненька стюардеса.

Жінка опам’яталася і підняла на очі на струнку довгоногу дівчину. Літак уже повз до злітно-посадочної смути. За вікном пропливали задвірки аеропорту, обкутані туманом. Жінка полегшено зітхнула — нарешті! За якихось три години вона буде вільна! Лише три години відділяють її від нового життя!

— Каву. Подвійну, — розпорядилася жінка і бездумно розгорнула дамський журнал.

Але не встигла вона прочитати перший заголовок, як літак став зменшувати швидкість. Жінка відірвалася від журналу і подивилася в ілюмінатор. Справді, «Боїнг» різко сповільнював рух.

— Що сталося, дівчино? — звернулася вона до стюардеси.

Та тільки розвела руками. Постояла в розгубленості хвилину і зі словами «зараз спитаю» рушила до кабіни екіпажу.

Літак зупинився майже на краю смуги. Жінка припала до ілюмінатора. Але з її боку не відбувалося нічого цікавого. І тільки коли підкотили трап, двері в салон «Боїнга» відчинилися, й у проході постала знайома фігура слідчого Туполєва, вона зрозуміла, що програла.

Кабінет полковника Омельченка, начальника служби безпеки аеропорту, був схожий на театральну сцену під час постановки п’єси «Табір Валленштейна». Нержин з Ірою сиділи в кутку в глибоких кріслах під наглядом трьох міліціонерів з автоматами. Туполєв нервово проходжувався кабінетом, чекаючи, коли Омельченко закінчить розмову з Києвом. Він не спускав очей із Кулагіної, яка скромно примостилася на краєчку стільця і байдуже поглядала у вікно. Ще двоє людей у цивільному стояли, схрестивши руки на грудях, біля дверей.

Посеред кімнати нагромаджувалися речі Кулагіної, витягнуті з багажного відсіку літака.

— Ах, навіть так? — скинув брови Омельченко, вислухавши довгу тираду на тому кінці проводу. Він з цікавістю покосився на Кулагіну. — Дуже цікаво… Так… Прекрасно вас розумію…

Потім Омельченко чомусь розреготався.

— Так, звичайно. Усього найкращого, — сказав полковник на прощання і повісив трубку.

— Ваші слова цілком підтвердилися, капітане, — сказав він Туполєву.

— Якщо не заперечуєте, полковнику, ми оглянемо речі арештованої, — запропонував Туполєв.

— Авжеж, — радо погодився той.

Кулагіна продовжувала демонстративно дивитися у вікно.

Саквояж Коржа знайшли в одній із двох великих дорожніх сумок. Туполєв поклав його на стіл і розкрив. Відтак жестом фокусника витяг папку з написом «Аршкришер-Симиреску». Розв’язав тасьму і побачив… довідник «Хто є хто».

На обличчях усіх присутніх промайнув подив.

Туполєв зазирнув у саквояж. Більше там не було нічого.

— Громадянко Кулагіна, де документи, викрадені вами в Коржа? — крижаним тоном запитав Туполєв, не випускаючи з рук «Хто є хто».

Кулагіна відірвалася від споглядання захмареного неба і байдуже подивилася на нього.

— Які документи, ментяро?

Туполєв насилу стримався.

— Я б на вашому місці був чемним. Матеріалів на вас досить для трьох довічних ув’язнень. Де компромат на Аршкришера?

Схоже, Кулагіна тільки тепер оцінила, що до саквояжа давно вже добралися. І нічого в ньому не знайшли. Тінь збентеження пробігла по її обличчю. Захоплення компромату на Аршкришера стало вершиною її кримінального таланту, і тут вона програти не могла. Тут усе було виконано бездоганно, і якби тільки Туполєв спізнився на п’ятнадцять хвилин, то вже сьогодні ввечері Аршкришер виклав би перед нею мільйон. Заповітний мільйон доларів.

А так виходило, що вона програла двічі. Не тільки операм, а й безвісному конкуренту, який поцупив у неї з-під носа плід її філігранних старань. З цим честолюбна душа Діани упокоритися не змогла.

Кулагіна підскочила, вихопила саквояж з-під носа, оторопілого Туполєва, перевернула його догори дном і розлючено труснула. Відтіля не випало анічогісінько. Тоді вона жбурнула його собі під ноги й істерично розреготалася. Регіт швидко перейшов у ридання. Навіть у цьому доля обдурила Діану. Навіть у цьому.

— Володю, приготуйся, у нас важливий гість! — у кабінет Туполєва заглянув Валерій. — Приберися тут, а то розвів бардак…

— Ти хоч скажи, кого чекаємо! — підхопився Туполєв і швидко оглянув свій робочий стіл. Чотири брудні чашки, гора чернеток. Коробки з-під касет.

— Сам побачиш, — пошепки сказав Валерій.

Двері за Полур’яновим зі скрипом зачинилася.

З того боку почулася якась метушня. Туполєв напружився. Валерій увійшов першим і навстіж розчахнув двері перед… перед…

— Андрію! — закричав Туполєв, підскакуючи зі свого місця. — Ти ж говорив «через чотири дні»! Ти ж говорив, лікарі не дозволяють… Ах ти шельмо! Це тебе Полур’янов підучив, як начальство морочити!?

Поки Туполєв душив у обіймах схудлого Андрія, Валерій аж заходився від беззвучного реготу.

— …Ну так що, завтра махнемо на рибалку? — запропонував Туполєв.

— Вибач, але ми з Андрієм сьогодні ввечері їдемо. У відрядження, — раптом посерйознішав Валерій.

— У яке ще відрядження? — сторопів Туполєв.

— В Одесу.

— А мене, виходить, із собою не берете?

— Звісно ні. Річ у тім, що тобі тут передали один документ. Думаю, після того, як ти з ним ознайомишся, тебе в Одесу і