Читати книгу - "Тунель"

різдвом великі міста — Чікаго, Нью-Йорк, Лондон, Париж, Берлін, Гамбург, Відень, Петербург — залишилися зовсім без світла, їм загрожувала голодна смерть. Люди в квартирах мерзли, а кволі й хворі вмирали. Щодня ставалися пожежі, пограбування, саботаж, шкідництво. Вставав привид революції...

Але Міжнародна робітнича ліга не відступала ні на крок і вимагала законів, що захистили б робітників від сваволі капіталу.

Серед цих тривог і жахів Тунельний синдикат усе ще не здавався. Він нагадував геть подірявлене судно, що тріщить по всіх швах, але тримається на поверхні! Це була заслуга Ллойда. Він скликав нараду найбільших кредиторів і прийшов сам, щоб виступити з промовою, чого не робив через хворобу вже двадцять років. Синдикат, заявив він, не повинен упасти! Часи надзвичайно тяжкі, і падіння синдикату спричинить таке лихо, яке поки що годі й передбачити. Тунель можна врятувати, коли діяти мудро! Якщо зараз вони припустяться тактичної помилки, то його доля буде вирішена раз і назавжди, а розвиток промисловості затримається на двадцять років. Загальний страйк більше трьох тижнів не протриває — адже робітничій армії загрожує голодна смерть. Повернуться гроші, і навесні кризі настане край. Однак для цього потрібні жертви. Великі кредитори повинні відстрочити платежі, видати позики. Але акціонери й пайщики другого січня мають одержати свої проценти повністю, цент у цент, якщо ми не хочемо, щоб спалахнула нова паніка.

Ллойд перший приніс великі жертви. Так йому вдалося зберегти синдикат.

Ця нарада відбулася таємно. Другого дня газети повідомили, що розпочато санацію синдикату й другого січня він, як завжди, виплатить акціонерам та пайщикам проценти згідно зі своїми зобов'язаннями.

Знамените друге січня настало.

9

Першого січня всі нью-йоркські театри, концертні зали, ресторани звичайно переповнені.

Але цього року першого січня скрізь було мертво. Тільки в декотрих великих готелях панувало, як завжди, пожвавлення. Трамваї не ходили. Від станцій підземної електрички й надземної залізниці лише час від часу відходили поїзди, і вели їх інженери. У гавані стояли з холодними топками спорожнілі океанські гіганти, оточені туманом і кригою. Увечері вулиці огортала темрява, горів тільки кожен третій ліхтар, а світлові реклами, що досі спалахували методично, як маяки, погасли.

Вже опівночі перед будівлею синдикату вишикувалася щільна черга й приготувалася чекати до ранку. Ці люди хотіли врятувати свої проценти — п'ять, десять, двадцять, сто доларів. Пішла чутка, нібито третього січня синдикат зачинить двері, і нікому не хотілося ризикувати своїми грішми. Людей надходило дедалі більше.

Ніч видалася дуже холодна — дванадцять градусів морозу за Цельсієм. Дрібний сніг трусив, немов білий пісок, із важкого чорного неба, що поглинуло верхні поверхи безмовних висотних будинків. Мерзнучи, вицокуючи зубами, люди збивалися докупи, щоб зігрітись, і хвилювали одне одного побоюваннями, здогадами й розмовами про синдикат, акції та пайові свідоцтва. Вони стояли так щільно, що легко могли б спати навстоячки. Але ніхто не змикав очей, страх проганяв у них сон. А що як синдикатські двері так і не відчиняться? Тоді їхнім акціям узагалі гріш ціна! З блідими, посинілими від морозу обличчями, з очима, сповненими страху, люди чекали своєї долі.

Гроші! Гроші! Гроші!

Набуток їхнього життя, їхній піт, зусилля, приниження, безсонні ночі, сиве волосся, спустошена душа! Навіть більше: їхня старість, кілька років спокійного життя перед смертю! Якщо пропадуть гроші, всьому кінець, двадцять марно прожитих років, попереду — ніч, злидні, бруд...

Страх і хвилювання зростали з хвилини на хвилину. Якщо їм не віддадуть їхніх заощаджень, вони влаштують Макові Аллану, отому шахраєві з шахраїв, суд Лінча!

Над ранок зійшлися ще більші юрби людей — черга тяглась аж до Уоррен-стріт. Нарешті замрів світанок.

О восьмій ранку в натовпі раптом пробігло збудження: у мовчазній, огорненій клубами морозяного туману будівлі синдикату спалахнули перші вікна!

Рівно о дев'ятій годині відчинилися важкі, як у церкві, двері. Натовп посунув до розкішного вестибюля, а звідти до яскраво освітлених залів, де були каси. Армія свіжовмитих, відпочилих службовців роїлася за невеличкими віконцями. Касири оплачували купони блискавично. В усіх віконцях спритні руки відраховували на мармурові стільниці банкноти, брязкали монети. Робота йшла спокійно. Тих, хто одержав гроші, натовп підштовхував ззаду до виходу.

Десь після десятої години сталася затримка. Троє віконець одночасно зачинилися — кінчилися розмінні гроші. Люди захвилювались, і до решти віконець кинулося відразу по десять-двадцять клієнтів.

Тоді старший касир оголосив, що каси на п'ять хвилин зачиняться. Прохання до всіх, хто одержуватиме гроші, мати при собі дрібні монети для здачі, в противному разі виплата дуже затримається. Віконця зачинилися.

Становище тих, кому довелося чекати біля кас, було не з приємних. Натовп — газети писали потім, що там зібралося тридцять тисяч чоловік,— методично натискав ззаду. Як ото колода, що її механізм пилорами подає до пилок, так рівномірно посувалася людська вервечка в будівлю синдикату й — поділена на частини — виштовхувалася крізь вихід на Уолл-стріт. Чоловік ставить ногу на перший гранітний східець. Через хвилину юрба підіймає його вище, і він стоїть на першому східці вже обома ногами. Через десять хвилин чоловік опиняється нагорі й повільно посувається через вестибюль. Минає ще десять хвилин, і його впихають до касової зали. Він стає автоматом, не здатний рухатися власною волею, і тисячі людей перед ним і позад нього проробляють ті самі рухи й у той самий час.

Проте внаслідок затримки величезна зала за кілька хвилин виявилася напханою напхом. Частину людей з вестибюля витиснули сходами на верхні поверхи.

Але ті, хто чекав біля віконець, не могли довго втримати своїх позицій. Їм усміхалася «весела» перспектива: після того, як вони простояли десять годин у черзі, натовп міг відтерти їх від кас і виштовхнути на вулицю. І тоді знов ставай у чергу!

Всі вони провели безсонну ніч, мерзли, як собаки, не снідали, згаяли час, їх чекали неприємності на службі. Настрій усі мали такий, що гірший не може бути. Люди в залі кричали, свистіли, і цей гамір проникав крізь вестибюль надвір. Натовп охопило неймовірне збудження.

— Каси зачиняють!

— Не вистачило грошей!

Задні натискали чимдалі дужче, нетерплячіше. Тріщала одежа, людям у тисняві бракувало повітря, вони кричали, сварилися. А інші — ті, яких юрмище підняло по груди над собою і так несло до будівлі,— вигукували прокльони.

Біля віконець збилося стільки людей, що можна було задихнутися. Лунали крики, лайка. Якийсь шофер вибив кулаком шибку у віконці й, побагровівши від задухи, горлав:

— Поверніть мої гроші, ви, шахраї! У мене тут триста доларів! Віддайте мої триста доларів, кляті злодюги, головорізи!

Службовець за віконцем пополотнів і