Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

не тільки пропоміщицькими, антиселянськими законами й розпорядженнями гетьмана, його уряду, а й численними фактами терору, що його чинили карні експедиції (контрибуції, шмагання, страти, «покріпачення»), й такими ж численними фактами різноманітних форм спротиву — аж до збройних повстань, про які, незважаючи на «дику цензуру», громадськості ставало відомо через пресу.

Навіть генерал А. Денікін усвідомлював відверто пропоміщицький, антиселянський курс аграрної політики П. Скоропадського й закономірність боротьби селянства проти режиму, що той курс здійснював: «Село піднялося за землю проти пана, проти німця як оборонця пана і відбирача хліба»[587], —зазначав лідер білогвардійського руху Півдня Росії.

Підбиваючи підсумки аналізу причин розвитку селянського руху у 1918 р., сучасний дослідник обгрунтовано твердить: боротьба селян спрямовувалась, «насамперед, проти встановлення на місцях гетьманської диктатури та насадження грабіжницької продовольчої політики»[588].

І хоча майже ніхто не керував проявами селянської непокори і протесту (особливо навесні — на початку літа 1918 р.), вони поширювались, «вкриваючи» цілі регіони, перетворюючись на дедалі змістовніші і радикальніші. Селянство бралося за зброю, створювало партизанські загони, піднімалось на повстання. Серед інших звертає на себе увагу Канізьке повстання на Єлисаветградщині у травні-червні 1918 р. У відповідь на розправу австрійських карателів у Каніжі було сформовано добре озброєний загін з селян ближчих сіл. Понад 700 повстанців протягом тривалого часу вели нерівні бої з переважаючими силами окупантів і, природно, таки були розбиті. 117 учасників повстання було повішено й розстріляно[589].

Прикметно, що вже під час травневих сутичок з гетьманською владою селяни, зокрема в Золотоноському й Лубенському повітах, почали висувати вимоги відновити правління Центральної Ради. Ці настрої особливо посилились після репресій проти делегатів II Всеукраїнського селянського з'їзду та заборони останнього[590].

Поділля й Донбас, Чернігівщина й Херсонщина — скрізь картина була схожою. Повідомлення до Києва часто нагадували фронтові зведення. З Катеринославщини 1 червня доносили: «В селах Кринишна, Михайлівка почалось заворушення селян. На австрійські війська напав загін більше 200 чол.» 11 червня повідомлялось про організацію «селянського повстання в околицях Ново-Миргорода, Ново-Архангельська, Гледенців. Біля с. Ракіни німці зустрілися з озброєним партизанським загоном в 200 чол.» У районі Милорадівки окупанти змушені були 14 червня відбивати «атаки більшовицького загону в 1000 чол.»[591].

Найяскравішим прикладом боротьби за людську гідність, за свої права і просто — за елементарне виживання — стало повстання у Звенигородському й Таращанському повітах Київщини[592]. Варто згадати, що саме в цьому регіоні ще навесні 1917 р. утворилися перші формування «Вільного козацтва», а його перші командири і в 1918 р. очолювали рух селянства за свої права і волю, оскільки силою обставин головним аргументом стала гвинтівка. Крім того, на Звенигородщині й Таращанщині опинилося чимало міських мешканців, які, рятуючись від голоду, за мізерну винагороду займались збиранням урожаю зернових і полоттям цукрових буряків. Спроби домогтися підвищення платні викликали каральні акції місцевої адміністрації та окупантів. На цьому грунті в с. Лисянці вибухнуло повстання, яке блискавично охопило сусідні села. Протягом п'яти днів повстанці вибили військові залоги з цілого ряду населених пунктів і 9 червня оволодіти Звенигородкою[593]. До рук повсталих потрапила значна кількість зброї, серед якої були навіть гармати.

Звичайно, «голими руками» такого успіху досягти було б неможливо. Свою роль тут, зокрема, відіграли дії колишнього урядовця Центральної Ради, а влітку 1918 р. — вповноваженого Української Держави з роззброєння загонів «Вільного козацтва» Ю. Тютюнника. Під час розформування добровольчих частин він таємно передав у розпорядження селян 10 тис. гвинтівок, 2 гармати, панцерник і чимало комплектів військового спорядження[594].

І хоча невдовзі окупантам вдалося повернути контроль над Звенигородкою та деякими іншими населеними пунктами, полум'я повстання перекинулося на Таращанський повіт, а за ним — на Васильківський, Уманський, Канівський та Черкаський[595]. Гетьманська адміністрація і поміщики з повітів у паніці втікали до Києва під захист окупантів[596].

У ніч на 12 червня повстанці (1000 чоловік, при 2 гарматах і 200 кулеметах) за підтримки місцевого населення оволоділи Таращею і утримували її до 17 червня 1918 р. На кінець місяця сформований під керівництвом лівих сил (боротьбисти й більшовики) повстанський штаб спирався на 10 тис. озброєних повстанців, а ще близько 20 тис. ополченців охороняли своєрідний «революційний острів», що виник у самому центрі окупованої України[597]. В документах, а відтак і в історіографії трапляються й інші відомості про чисельність й озброєння повстанців: З0—40 тис. учасників боїв на Київщині, що мали 2 батареї польової артилерії (12 гармат) і 200 кулеметів[598].

Зазнаючи дошкульних поразок, відчутних втрат (особливо — під Черкасами, Городищем, Корсунем, Білою Церквою, Жашковим)[599], гетьманські й окупаційні сили змушені були віддавати належне героїзмові й моральному духові своїх противників. «Загін з артилерією, кулеметами, добрим обозом, дисциплінований, є офіцери, — говорилося в одному з повідомлень інформаційного відділу департаменту Державної варти на ім'я гетьмана. — В селах нікого не чіпають не грабують, кажуть, що йдуть проти німців і гетьмана»[600].

Щоправда нерви витримували далеко не у всіх. Так посол Австро-Угорщини в Україні Й.Форгач у червні 1918 р. мало не кожного дня буквально бив на сполох, засипаючи офіційний Відень панічними телеграмами про розмах подій на Звенигородщині, яка входила в зону австрійської окупації, загрозливі успіхи повстанців, вражаючі жертви гетьманців та їх іноземних помічників. Високий чиновник закликав ставитись до вибуху народного гніву з усією серйозністю і, не знаходячи інших рецептів, відреагувати додатковою присилкою військ[601].

Слід сказати, що розголос про події в Україні був досить широким. Аналізуючи розвиток революційних процесів, британська «Dailу News» констатувала: «В Україні повстання з кожним днем поширюється. Німці, підпалюючи цілі села з метою придушення повстання, лише розпалюють проти себе ще більшу лють»[602]. У даному випадку не може бути мови про репортерські перебільшення чи свідоме нагнітання пристрастей — подібні свідчення постійно трапляються в тогочасній російській пресі з точними посиланнями на спалені населені пункти[603].

Паралельно з таращанськими і звенигородськими подіями аналогічні повстанські процеси розвивались на Волині, Херсонщині, Чернігівщині, Харківщині, Полтавщині, практично по всій Україні. 22 червня в Новомосковському повіті на Катеринославщині кілька селянських загонів, озброєних гарматами й кулеметами, напали на цілий німецький полк, в результаті чого окупанти втратили близько 2 тис. убитими й пораненими[604].

На Катеринославщині, як і в інших регіонах, ударною силою повстанців були колишні вільні козаки, від яких їхній колишній Головний Отаман поквапився дистанціюватись, тільки-но прийшовши до влади, а невдовзі заборонив козачий з'їзд і видав наказ про розформування «Вільного Козацтва». Ці