Читати книгу - "Зло не має влади"

Я побачила величезного, червоного стонога й квітку-намет у нього на спині, кругле, блискуче від сала, закинуте в небо обличчя. Хто такий був насправді князь Саран? Колишня людина? Чарівник? Тварина? Чи просто бойовий мішок із піском?

Оберон витяг руку із затиснутим у ній чорним посохом:

— Ще. Фіалку — ще.

Білий кінь стриг повітря над самими головами Сарани. Стріли й списи встромлювалися в мій щит, прогинаючи його, ледь не пробиваючи. Оберон підвівся на стременах, нахилився праворуч і скерував чорний посох просто в чоло Сарана.

Спалахнув білий промінь. Я замружилась, і одразу Фіалк рвонувся вгору, залишаючи внизу ревіння, лемент, виття рогів, метушню, тисняву…

Тепер уже моє горло провалилося в живіт. Стемніло в очах, кров відринула від обличчя. Минуло не менше хвилини, перш ніж я змогла вирівняти подих; ми знову летіли під хмарами — я та Оберон верхи на Фіалку.

— Ваша величносте…

— Я не схибив, — відгукнувся Оберон із зачаєним самовдоволенням.

— Він більше не відродиться?

— Ні.

— Виходить, ми перемогли?!

Він якийсь час помовчав. Я навіть почала непокоїтися.

— Ліно, ми перемогли раніше.

— Коли ви порішили Мрячну Баберу?

— Її неможливо порішити, можна тільки відігнати на якийсь час… Я інше маю на увазі.

— А що?

Він знову довго мовчав.

— Загалом, це ваша перемога. Твоя. Гарольдова. Й цього дивного хлопця, некроманта. Я дотепер не можу зрозуміти, що там сталося.

Фіалк описав широке коло над замком, над розбурханим морем Сарани, над водами Ланса.

— Дивне відчуття… виявитися забуттям і повернутися, — тихо сказав король.

Замок лишався позаду. Чорне кільце Сарани довкола нього хвилювалося, пузирилось, ніби густа кава на гарячій грубці. Я довго мовчала, підставляла обличчя вітру.

— А що тепер буде з Сараною?

— Вона повернеться туди, звідки прийшла. У страшні казки. У легенди.

— Виходить, її нібито й не було? І дерева, які вона розтоптала, з’являться знову, а люди…

Він стис моє плече.

— Ні. Вона була. Усе доведеться відбудовувати. Наново вирощувати. Оплакувати загиблих.

Фіалк спускався нижче, летів над витоптаною землею, над горами піску на місці лук і гаїв. Ми віддалялися від замку — до скель.

— Куди ми…

Я замовкла. Зрозуміла, куди.

— Він мене турбує, — зізнався Оберон.

— Він ніколи більше…

— Я інше маю на увазі. Розкажи, як сталося, що некромант відмовився від свого війська?

Мене пересмикнуло від цього спогаду. Мертве обличчя, поплямовані руки з гулюватими пальцями непомірної довжини. Жах у очах…

Поки я розповідала, Фіалк здолав половину відстані до чорного замку. Оберон слухав, не знімаючи долоні з мого плеча.

— Він зробив це з власної волі?

— Що? А… так.

— Якби ти не була свідком — я б не повірив. Бачиш, жоден із некромантів — ні з моїх знайомих, ні з описаних у книгах — не розпускав свого війська під час бою. Це проти їхньої природи. Це неможливо.

— Але Макс так зробив!

Ми вже летіли над скелями — понівечені, вони втратили половину своїх гордовитих піків. В ущелинах купами лежав брудний пісок — і жодного мертвого стонога.

— Я вірю, що Макс це зробив… Думаю, дотепер жоден некромант не боявся свого війська так панічно. Вони перетворювалися на чудовиськ, однак були впевнені, що могутні й прекрасні, — у голосі короля пролунали крижані нотки.

— Ваша величносте, він хотів як краще.

— Я знаю.

— Ми думали… — я затнулася. — Річ у тім, що ми зовсім заплутались, ми не знали, як вас повернути, а Сарана стояла вже біля порогу…

— Розумію.

— Тоді Макс… Це від розпачу. Щоб хоч якось порятувати Королівство.

— Ну, звісно.

Уже видно було ворота. Фіалк стишив хід.

— Ваша величносте, а якби він не розпустив військо? Не здав би назад останньої секунди — в нього… був хоч який-небудь шанс здолати Сарану?

— Чому — «який-небудь шанс»? Він би точно її здолав. Дуже сильний хлопець, здібний, із залізною волею. Тонкі закони Королівства підкорилися б йому, він став би справжнім володарем-некромантом…

Я тремтіла від пронизливого вітру, хоча сонце, підіймаючись дедалі вище, пекло немилосердно.

— Ваша величносте, він відступив не з переляку. Я точно знаю. Він здолав свій страх перед мерцями.

— Тоді чому відступив?

Смолоскипи, як і раніше, горіли вздовж дороги. Нас помітили; від воріт замку бігли люди, шпурляли в небо шапки, берети, шоломи, й радісне, захоплене ревіння глушило шум вітру.

— Ім’ям Оберона, — сказала я ледь чутно.

Фіалк описав коло над дорогою, де донедавна ми втрьох стояли на смерть. Унизу волали від радості, стрибали, плакали, якийсь молодий ополченець пройшов колесом. Вони кричали: «Слава королю!», «Слава Оберону!», але ж іще добу тому вони його знати не знали…

Максиміліана серед радісного натовпу не було. Хоч скільки я шукала його поглядом — усе марно.

Фіалк опустився перед ґанком, і відразу навколо зімкнулася юрба.

— Біжи, — шепнув мені король. — Знайди його, мерщій.

Я зісковзнула з сідла, проштовхуючись крізь юрбу отетерілих від радості вояків, кинулася в замок.

* * *

Він був у великій залі — там, де загинув принц-деспот. Чорна підлога, вимита до блиску, здавалася величезною грифельною дошкою. Некромант, схожий на худого чорного павука, плазував по підлозі й креслив шматочком крейди одну безперервну лінію. На чорному камені білів малюнок, схожий на величезний відбиток пальця.

Я вмить зрозуміла, що він робить. Відьмина печатка. Максиміліан відкривав прохід у світ, звідки сам утік ще хлопчиськом — моторошний світ, де не можна жити.

— Стій, де стоїш, — пробурмотів він, не відриваючись від роботи.

— Максе, послухай…

— Я не збираюся говорити з королем. Я не збираюся дивитися йому у вічі. Нам тісно в одному світі. Краще піду я.

— Там царює принц-чума! Ти що, забув?!

— Чудове місце для некроманта.

— Для некроманта, але не для тебе!

Його рука сіпнулася. Довгі, нелюдські пальці, що так і не повернули колишнього вигляду, міцніше стисли крейду:

— Не заважай мені… Не відволікай!

— Я знаю, чому ти відпустив своїх мерців! Тому, що…

Цієї миті він скінчив малювати, відкинув геть крейду та скочив на рівні.

Я вже бачила, як працює Відьмина печатка. Максиміліан клацнув своїми моторошними пальцями, крейдяні лінії затремтіли й почали танути. У підлозі відкрилася чорна діра — ніби каналізаційний люк.

— Максе, зачекай! Одну хвилину! Тільки хвилину, будь ласка!

Стоячи на краю діри, він повернув голову.

Його біле волосся поплуталося, не було більше таким гладеньким, очі запали, розпухли повіки. Він не спав увесь цей час, зрозуміла я. Не спав, думав, мучився.

— Максе… Ти ж не забув Оберона.

— Зате я посів його трон.