read-books.club » Фентезі » Дика енергія. Лана 📚 - Українською

Читати книгу - "Дика енергія. Лана"

192
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дика енергія. Лана" автора Марина та Сергій Дяченко. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 72 73 74 ... 76
Перейти на сторінку:
кажу після секундної паузи. — Сподіваюсь, ви здогадалися захопити… що-небудь, що гримить?

Відійшовши від селища подалі, обертаюся. Це місце стало мені рідним. Мій дім. Шкода, що все так вийшло.

Встигаю побачити людську постать на околиці — чоловік стоїть, дивлячись нам услід. Ярий?

Певно, здалося.

* * *

Коли ми піднімаємось на пагорб перед Заводом, на небі немає жодної хмаринки. Вітер зриває рештки листя, роблячи ліс прозорим, відкриваючи його сонячним променям. Від яскравого світла в диких сльозяться очі. І в мене теж, хоч і не так сильно.

Вовченятам, які вперше побачили Завод, не по собі. Я дивлюсь на нього спокійно й приречено: бетонний саркофаг. Рудий ліс праворуч і ліворуч. Клуби жовтого туману (мої ніздрі здригаються, я згадую його запах). Громовідводи. Гостряки іржавих металевих конструкцій.

Я намагаюсь побачити майбутнє, бодай краєчок. Але не можу. Кашляю, прочищаючи горло.

— Слухайте мене. Усі разом ідемо до Заводу і накликаємо грозу. Там, під стіною, нас накриє антиритмом. Ми перестанемо чути себе. Це — як у жахливому сні, як у порожнечі. Не здавайтеся, стукайте, кричіть, нам треба гриміти, щоб заглушити цю тишу! А потім… двері відчиняться. Напевно, вийдуть автомати. Алексе… спробуй збити їх із розрядника, добре? Інші… Нам треба прорватися всередину. За мною — у двері. Я виведу до мембрани… до розпилювача. Але якщо ми не доберемося, усе марно, знову все пропало, це ясно?!

— Не кричи, — каже Алекс.

Тільки тепер усвідомлюю, що кричу на весь голос.

— Пробач, — облизую губи. — Отож…

Перехоплюю зручніше свій барабан. Дістаю з-за пояса барабанні палички. Заношу їх над декою, на мить завмираю…

Там-м. Там-м. Бум-м. Бу-бум-м.

Почалось.

Мій ритм підхоплюють барабани. Гримлять змійовики. Ухають, заливаючись, бубни. Ревуть трембіти. Ми йдемо униз пагорбом. Намагаюсь не дивитись на порослі травою горбки біля стіни. Дивлюсь на ворота. Тільки на них.

Стулки щільно зімкнені.

Він там, за цими стулками. Сидить у рубці. Або бродить коридорами. Або змащує зчленування залізних автоматів — слуг Заводу, робітників і вбивць. Серце Заводу, зшите з броньованих пластин. Я не повинна про нього думати.

— Гр-рім, — гримить мій барабан. — Гр-рім, до нас!

Сонце сяє яскраво, бачу свою тінь на пожухлій траві, але мені начхати. Я йду на Завод. Я повернулась, але не переможеною. Не на заклання. Я повернулась!

І палички в моїх руках раптом самі собою змінюють ритм.

— Я йду! — реве тепер барабан. — Я йду! Я прийшла!

Завод наближається, нависає темним громадищем, але я не дивлюсь на нього. Я чекаю, наїжачившись, коли настане тиша…

І вона навалюється.

Раніше мені здавалося, що я до неї готова. Тепер розумію — ні. До цього не можна бути готовим. Це наче смерть прийшла. Я не чую ні свого голосу, ні голосів друзів, ні вітру, ні подиху. Знаю: кожне моє зусилля, кожен звук повертається назад, навиворіт. Моя воля повертається безвольністю тисяч синтетиків, і на виході утворюється ніщо, нуль. Моя любов повертається ненавистю Стефана-Ловця, ненавистю багатьох людей, яких я позбавила спокійного, зручного життя. Ніби йду назустріч своєму дзеркальному відображенню, зараз зіткнуся з ним — і зникну, немов мене й не було…

Я розумію: всі зусилля марні. Як не намагайся, як не борися, назустріч підуть реверсні хвилі, вивернуті справи й наміри, і буде тиша. Абсолютний нуль.

Останні сили витрачаю на те, щоб обернутись. Якщо зараз прожену їх — може, хтось устигне врятуватися?!

Дикі луплять у барабани, кричать і гримлять — геть беззвучно. Молоді вовки не відстають ні на крок, гримлять, б’ють у стукалки, залізом об залізо, деревом об мідь. А за їхніми спинами, за спинами моєї розпачливої маленької армії…

Мені хочеться протерти очі.

Вони виходять із лісу. Піднімаються, як згустки туману, від ріки. Їх багато. Я не розумію, що відбувається, доки не бачу Єву. Вона махає мені рукою. Її наздоганяє Головань. Зустрічаюсь поглядом із його спокійними блакитними очима. Поруч іде Цар-мати, у підперезаній білій сорочці, з розпущеним чорним волоссям. Дивиться похмуро. В очах — жовті зірочки. Іде сутулий, хмурий погонич — той, що дав притулок мені у вагоні канатної дороги. Не видав Хазяїну.

Я впізнаю в юрбі молодих Тримайся і Римуса, яким я дала імена. Бачу Яся, майстра трембіт. Синів Смереки. Усіх, хто загинув за Завод, і всіх, хто став його жертвою. Тисяча тисяч. Вони йдуть до мене, дивляться в очі, хто похмуро, хто безпечно, хто з болем. Живі ще борються, ще намагаються прорвати ватяну тишу — а мертві дивляться з-за їхніх спин, ніби чекають, щоб я пригадала, навіщо я тут і заради кого.

Я не зумів, промовляє кожен погляд. Я боровся, як міг, наскільки вистачило сил, але я не зміг; зможеш ти. Зможеш! Повинна! Заради тих, хто мертвий і хто живий, і заради тих, хто ще не народився, — не здавайся!

І тоді я знову обертаюсь до воріт.

Барабанні палички опускаються на деку одночасно. Звуку немає. Слухаючись внутрішнього ритму, підхоплена ним, підкидаю руки до неба…

Між паличками, затиснутими в моїх кулаках, б’є сліпучо-біла блискавка.

Бабах!

Звук, наказовий і різкий, прориває ватяну тишу. Я стою, обімлівши, дивлячись у небо. У моїх очах — відбиток блискавки, а далі, у небі, суцільне сіро-лілове марево, хмари сповзаються з чотирьох боків, закручуються смерчами, і в моє обличчя ллється дощ.

— Дощ!

Я чую свій голос. Опускаю голову й бачу, як краплі стрибають по барабанній деці. Кожна крапля — кругла, на довгій ніжці, у прозорому вінці. Я чую кожну краплю.

Бом! — б’ють палички, краплі підстрибують зграєю і знову стукають, видаючи синкопи: бом-бом-бом!

Бабах! — гуркоче грім. Я бачу, як розчерки блискавок тягнуться — і б’ють у зведені до неба трембіти.

Хочу кричати.

Вовченята — два брати, племінники майстра Яся — живі. Трембіти в їхніх руках димлять. Однаковим рухом вони знову піднімають їх, і звук, не слабший від грому, лине над пагорбами.

Я знову дивлюся вгору. Дощ сліпить. Заплющую очі, та все одно бачу небо — так, ніби воно було крилом над моєю головою. Або сенсорним екраном, із яким я стрибнула з верхівки громовідводу. Піднімаю руки…

І притягаю небо до себе.

Я відчуваю кожну блискавку. Вітер — мій подих. Грім — голос мого барабана.

Я ловлю вітер. Ледь нахиляю небо… Ледь-ледь…

Глухну від страшного небесного гуркоту. Потягнувшись, пускаю блискавку в покручений оплавлений громовідвід, і ще одну, і ще, а тоді одночасно у два громовідводи, і ще, і ще!

Антиритм мертвий.

Спалахи блискавок зливаються в один довгий, яскравий, безкінечний сполох. Гримлять небесні змійовики, пересипаючи каміння й сухий горох. І, вторячи їм, усередині заводу щось вибухає. Високо над дахом злітають

1 ... 72 73 74 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дика енергія. Лана», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дика енергія. Лана"