Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том 2"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Незабаром я почув, що мене гукає дядько, і побачив їх обох на дорозі. Перший звернувся до мене капітан. Він заговорив зі мною серйозним тоном, як з рівним (що завжди дуже лестить юнакам).
— Сер, — сказав він. — Містер Балфор дуже хвалить вас, та й мені ви дуже подобаєтесь. Я б хотів побути тут довше, щоб ми могли краще познайомитись, а тому використаймо той час, що нам залишається. Приходьте на півгодини до мене на бриг, поки ще не настав час відпливу, і ми вип'ємо з вами по келиху вина.
Ніякими словами не можна висловити того, як мені враз захотілося поглянути на внутрішнє обладнання корабля, але я не бажав наражатися на небезпеку і відповів йому, що домовився з дядьком бути сьогодні в нотаря.
— Знаю, знаю, — сказав він. — Містер Балфор казав мені про це. Але ж човен висадить вас на берег біля морського причалу, а звідти каменем докинути до оселі Ренкейлора. — Раптом він нахилився й шепнув мені на вухо: — Бережіться старого лиса, він задумав щось погане. їдьмо на корабель, щоб мені можна було поговорити з вами. — А потім, узявши мене під руку, він розмірковував голосно, прямуючи до човна: — Що ж мені привезти вам з Кароліни? Друг містера Балфора може наказувати мені. Паку тютюну? Індіанські прикраси з пір'я? Шкуру дикого звіра? Пінкову люльку? Птаха-пересмішника, що нявкає, як кішка? Чи, може, червоного, як кров, птаха-кардинала? Вибирайте і скажіть, що ви бажаєте.
Так розмовляючи, ми підійшли до човна, і він, узявши мене за руку, допоміг сісти в нього. Я навіть і не намагався опиратись, бо думав (нещасний дурень!), що знайшов доброго друга й помічника, і радів, що побачу бриг. Коли всі посідали, човна відштовхнули від причалу і він поплив по воді. Я був такий захоплений новизною цього переїзду, так зацікавився берегами й величезними розмірами брига, що виростав у міру нашого наближення до нього, а також тим, Що ми сиділи так низько над водою, що майже не розумів слів капітана і відповідав йому невлад.
Як тільки ми підпливли до борту «Завіту» (я сидів весь час нерухомо, вражений висотою корабля, шумом хвиль, що вдарялися об його борти, і бадьорими вигуками матросів за роботою), Гозісен заявив, що ми з ним повинні першими піднятись на палубу, і наказав спустити з грот-реї талі. Мене швидко підняли на талях у повітря і опустили на палубу, де капітан уже чекав на мене. Він зразу ж узяв мене під руку. Якийсь час я стояв непорушно, почуваючи легке запаморочення, а можливо навіть і страх від того, що все навколо мене хиталось. Однак мені страшенно подобались нові для мене предмети; а капітан тим часом звертав мою увагу на найдивовижніші з них, називав їх і пояснював їхнє призначення.
— А де ж мій дядько? — раптом похопився я.
— Де дядько? — перепитав капітан. У його голосі затремтіло щось зловісне. — У тому-то й річ.
Я відчув, що пропав. Зібравшися з силою, я відштовхнув його і побіг до фальшборту. Звідти я побачив човен, що прямував до міста, і свого дядька, який сидів на кормі.
— Рятуйте! Рятуйте! — пронизливо закричав я. — Вбивають!
Мій голос, очевидно, долинув до обох берегів гавані; дядько Ебінізер обернувся, і я побачив його спотворене жорстокістю й жахом обличчя.
Це було останнє, що я побачив. Дужі руки вже відтягували мене від борту корабля; раптом мене наче вдарила блискавка, в очах спалахнуло яскраве світло, і я знепритомнів.
Розділ VII
Я ВИХОДЖУ В МОРЕ НА «ЗАВІТІ» З ДАЙСАРТА
Опритомнів я в темряві й відчув у всьому тілі страшний біль. Руки й ноги мої були зв'язані. Мене оглушували різні незвичні для мого слуху звуки: ревла вода, немов біля величезної млинової греблі, з гуркотом розбивались об борт важкі хвилі, ляскали вітрила, лунали крики матросів. Наче весь світ навколо мене то піднімався з запаморочливою швидкістю вгору, то з такою самою швидкістю падав униз, а я був такий кволий і почував себе так погано, що спочатку ніяк не міг усвідомити, де я. В голові безладно роїлися тисячі різних думок, від спалахів нестерпного болю мені паморочилося, і минуло багато часу, перше ніж я здогадався, що лежу зв'язаний десь усередині цього нещасного брига і що вітер, мабуть, посилився і перейшов у шторм. Я зрозумів своє жалюгідне становище, мене огорнув жахливий розпач, каяття за власну нерозважливість, нестримний гнів на дядька, — і я ще раз знепритомнів.
Коли свідомість знову повернулася до мене, те саме ревіння, ті самі безладні й сильні поштовхи ще трясли й оглушували мене, а до страждань від болю й розпачу долучилася ще морська хвороба. В ті дні моєї юності, сповненої небезпечних пригод, я зазнав багато злигоднів, але жодні з них не були такі безнадійні, як перші години мого перебування на бригові.
Пролунав гарматний постріл; я подумав, що, очевидно, ми не можемо витримати шторму і подаємо сигнали про допомогу. Думка про звільнення, бодай навіть смерть на дні моря, потішила мене. Та я помилився: стріляли з гармати (як мені сказали потім), бо такий був звичай капітана; і я наводжу цей факт з метою показати, що навіть найгірша людина може мати добрі риси. Ми тоді саме проходили за кілька миль від Дайсарта, де був збудований бриг і де кілька років тому оселилася стара місіс Гозісен, капітанова мати. І хоч би куди прямував «Завіт», чи додому, чи в плавання, він ніколи не проходив удень повз те місце, не відсалютувавши з гармат і не вивісивши прапора.
Я втратив усякий лік часу, день нічим не відрізнявся від ночі в цій смердючій ямі в трюмі корабля, де я лежав, а від безнадії мені здавалося, що години тяглися вдвоє довше. Тому я зараз не можу
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твори в п'яти томах. Том 2», після закриття браузера.