Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"

Холод повернувся. Луїс довго споглядав Джада, намагаючись помітити в очах старого брехню, але її там не було. Та ці нові факти були достобіса зручними.

— Чому ти не розказав мені про це відразу? Тої ночі? — врешті видавив він. — Після того… після того, як ми закінчили з котом? Я ж питав тебе, чи ховали там коли-небудь людей, а ти сказав, що ніколи такого не було.

— Бо тоді тобі не тре’ було се знати. Мусиш знати тепер.

Луїс дуже довго мовчав. Урешті прохрипів:

— Такий був тільки один?

— Тільки єден з тих, кого я знав, — серйозно сказав Джад. — Наваживсь тіко один? Ой, я сумніваюся. Люблю слова Провідника з Еклізіясту: не вірю, що існує щось нове під сонцем. Часом воно, звісно, осяває, як міняється поверхня речей, але ж суть лишається незмінною. Те, що вирішив си спробувати зробити єден, хтось уже пробував вчинити до него, а перед тим іще й іще.

Він поглянув на свої руки, вкриті печінковими плямами. Годинник у вітальні тихо відміряв тридцять по дванадцятій.

— Я ото тако помислив, що людина твого фаху звикла оцінювати симптоми і бачити в них хворобу… і я вирішив, що мушу поговорити з тобов відверто, коли Мортонсон з похоронного бюро сказав, що ти загадав ящик з відсувнов кришкою замісто забетонованого саркофага.

Луїс довго дивився на Джада, не кажучи ні слова. Старий почервонів як рак, але погляду не відвів.

Врешті Луїс озвався:

— Виглядає так, немов ти нишпорив за мною, Джаде. Мені це не подобається.

— Я його не питав, що ти купив си.

— Напряму, може, і ні.

Джад мовчав. Хоча щоки його і були червоними, саме обличчя мало колір темної сливи. Очі незмінно прикуті до Луїса.

Крід зітхнув. Він почував себе неймовірно втомленим.

— Ай, на хуй це все! Мені начхати. Можливо, ти навіть маєш рацію. Може, я про це і думав, але на підсвідомому рівні. Я не сильно розбирався, що саме я замовляю. Я думав про Ґейджа.

— Знаю, що ти про Ґейджа думав. Але ти знаєш, у чім одмінність. Твій же дядько був гробарем.

Так, він знав різницю. Саркофаг — це ціла конструкція, з якою нічого не станеться дуже-дуже тривалий час. На бетонну коробку зі сталевими прутами по краях після завершення похорону кран опускає важку бетонну кришку. Потім її запечатують речовиною, схожою на ту, яку дорожнє управління використовує для латання ям на дорогах. Дядько Карл розповідав Луїсові, що, побувши певний час під тиском землі, герметик марки «Евер-Лок», яким запечатали труну, геть кам’яніє.

Дядько Карл, який понад усе на світі любив теревенити про роботу (принаймні зі своїми дітьми та Луїсом, котрий працював у нього влітку як молодший помічник гробаря), розповідав небожу про один випадок ексгумації. Дядько поїхав у Гровленд, щоб контролювати процес. Часом там буває дуже весело, любив казати він. Люди, які певні, що могили розкопують так, як це показано в страшилках з Борисом Карлоффом[125] у ролі Франкенштейна і Двайтом Фраєм[126] у ролі Ігоря, дуже сильно помиляються. Це була робота не для двох чоловіків з лопатами та кайлом — вони витратили б на це з півроку. Того разу все було гаразд… спершу. Могилу розкопали, кран підчепив кришку саркофага та потягнув. Тільки от вона не хотіла рушати з місця. Натомість весь саркофаг, з уже вицвілими та вологими стінками, почав підніматися з землі. Дядько Карл закричав кранівнику, аби той зупинився. Гробар хотів узяти інструменти, якими можна розбити кришку.

Але кранівник чи не почув нічого, чи просто захотів довести справу до кінця, як дитина, що грається — тільки грається краном. Саркофаг виліз із могили на чверть, дядько Карл та його асистент уже чули, як вода стікає на дно могили — тоді в Чикаго був дощовий тиждень, — як кран перехилився і з гуркотом бемцнувся в могилу. Кранівник вилетів з кабіни і зламав носа об один із надгробків. Отой от «вибрик» обійшовся штату в додаткові дві-три тисячі доларів. Головним же в дядьковій історії було те, що через шість років того кранівника обрали головою Чиказької профспілки вантажників.

Ящик був набагато простішим — відкрита складана бетонна коробка, яку ставили в могилу за день до похорону. Труну опускали в неї. Гробарі накривали коробку кришкою, що зазвичай складалася з двох частин. Ці сегменти опускалися вертикально до країв могили. Залізні кільця вставлялися в бетон по краях кожної з частин. Гробарі просовували в ці кільця залізні ланцюги і м’яко опускали кришку на ящик. Кожна секція важила близько шістдесяти-сімдесяти фунтів — вісімдесят як максимум. І могила не запечатувалася.

Будь-хто легко міг відкрити її. Ось про що казав Джад.

Чоловік запросто зможе викопати тіло свого сина і перепоховати його в іншому місці.

«Тсссссссс… тсссссссс. Ми не говоримо про такі речі. Є певні таємниці…»

— Так, гадаю, мені відома різниця між ящиком і саркофагом, — сказав Луїс. — Але я думав… про те, про що, ти думаєш, буцімто я думав…

— Луїсе…

— Уже пізно, — сказав Луїс. — Уже пізно. Я п’яний, і у мене болить серце. Якщо ти хочеш розказати мені ту свою історію, то давай розповідай і покінчимо з цим.

«Мені треба було почати з мартіні. До часу, коли він прийшов, я б уже вирубався».

— Лади, Луїсе. Дякую тобі.

— Просто розповідай.

Джад помовчав з хвилину, перевів дух і заговорив.

39

— У ті дні — я про війну си кажу — потяг ще зупинявся в Оррінгтоні, й Білл Бетерман приїхав си на катафалку до вантажного пункту, щоб забрати тіло свого сина Тіммі. Труну вивантажили четверо працівників залізниці. Серед них був і я. У поїзді сидів озброєний хлоп із Похоронної служби (гробар воєнного часу з рушницев за плечем, Луїсе!), який ніколи не сходив на перон. Він сидів п’яний у товарнім вагоні, де ще лишалося дванадцять трун.

Ми вклали Тіммі до похоронного кадилака. У ті дні їх наймення було «віз — бігом привіз», бо в старі добрі часи головним клопотом було закопати си мертв’яка до того, як він засмердиться. Білл Бетерман стояв і чекав, лице у нього було кам’яним і той… теє… ти б сказав, що воно було якимось сухим. Він плакав, але сліз не було. Г’ю Гербер, який того дня вів потяг, сказав,