Читати книгу - "Мiстер Мерседес"

дивиться телевізор разом із нею. Він усвідомлює, що вона більше ніколи не подивиться чергового реаліті-шоу. Це печально… але в цьому мається й кумедний бік. Він уявляє, як Джефф Пробст надсилає квіти й картку з надписом «Від усіх ваших друзів з “Виживання”», і просто не може втриматися від тихого сміху[249].

Що йому робити з нею? Сусіди за нею не питатимуть, бо вона ніколи з ними не спілкувалася, називала їх чваньками. Друзів у неї також немає, навіть того, барного типу, бо пила вона завжди вдома. Одного разу, у рідкісний момент самооцінки, вона сказала йому, що не ходить у бари, бо в них повно таких само п’яниць, як вона.

— Оце тому, лишень покуштувавши те лайно, ти не зупинилася, хіба не так? — питається він у трупа. — Ти була нахер у смерть надудленою.

От якби в них була морозильна шафа. Якби була, він запхнув би туди її тіло. Він якось бачив таке в кіно. Він не наважиться покласти її в гаражі; чомусь це здається йому трохи занадто публічним. Він припускає, що міг би замотати її в якийсь килим і спустити в підвал, там, під сходами, їй було б саме місце, але як він зможе займатись будь-якою роботою, знаючи, що вона поряд? Знаючи, що навіть усередині килимового сувою дивляться, блищать її очі?

Крім того, підвал — це його місце. Його командно-контрольний центр.

Насамкінець він розуміє, що мається лише один спосіб дій. Він підхоплює її під пахви й тягне до сходів. Коли він нарешті дістається туди, її піжамні штанці вже сповзли донизу, відкривши те, що вона інколи називає («називала», нагадує він собі) своєю пісею. Одного разу, коли він лежав у ліжку разом з нею і вона позбавляла його дуже сильного тоді головного болю, він спробував торкнутися її пісі, але вона відбила його руку. Різко. «Ніколи не смій, — сказала вона. — Ти сам вийшов звідти».

Брейді тягне її вгору сходами, по одній приступці за раз. Піжамні штанці сповзають їй на щиколотки й там збиваються. Він згадує, як вона, вже кінчаючись, маршувала, сидячи на дивані. Як жахливо. Але, як і в тій думці про Джеффа Пробста, котрий надсилає квіти, там також мався свій кумедний бік, хоча це не той жарт, який можна було б пояснити комусь іншому. У тому був присутній свого роду дзен-буддизм.

По коридору. До її спальні. Він випростовується, морщачись від болю в крижах. Господи, яка вона важезна. Це так, немовби смерть щільно напакувала її якимсь містичним м’ясом.

Не переймайся. Зроби роботу.

Він підсмикує вгору на ній штанці, повертаючи їй пристойний вигляд — наскільки може виглядати пристойним труп у заляпаній блювотинням піжамі — і підважує її на ліжко; стогнучи, коли свіжий біль впивається йому в спину. Випрямляючись цього разу, він відчуває, як у спині йому щось хрускає. Він думає про те, щоб зняти з неї закаляне вбрання і одягти щось чисте — можливо, якусь з тих майок розміру XL, у які вона подеколи вбиралася для сну, — але це означає, що треба знову піднімати, кантувати те, що тепер стало багатьма фунтами мовчазної плоті, що висить на арматурі скелету. А що, як він надірве собі спину?

Він міг би принаймні стягнути з неї курточку, на якій найбільше того бруду, але тоді йому доведеться дивитися на її цицьки. Їх вона йому дозволяла торкатися, але тільки інколи, зрідка. «Мій вродливий хлопчику», — приказувала вона в такі моменти. І занурювала пальці йому в волосся або масажувала шию, де гніздився той його біль, судомний, гризотний. «Мій вродливий медовий хлопчику».

Кінець-кінцем, він просто натягує на неї покривало, ховаючи під ним її цілком. Особливо ті блискучі, задивлені очі.

— Вибач, мам, — мовить він, дивлячись униз, на білу фігуру. — Не твоя вина.

Ні. Це вина того жирного екс-копа. Брейді купив «Ховрах-геть», щоб отруїти собаку, це правда, але тільки як спосіб дістати Ходжеса, заморочити йому голову. Тепер голова заморочена в самого Брейді. Не кажучи вже про гармидер у вітальні. Йому добряче доведеться попрацювати, щоби навести там лад, але спершу він мусить зробити дещо інше.

— 30 —

Він іде до свого командно-контрольного центру, і цього разу голосові команди діють. Він не гає часу, а відразу сідає до Номера Три й заходить на «Блакитну Парасольку Деббі». Його послання Ходжесу коротке й недвозначне:

Я збираюся тебе вбити.

Ти не помітиш, як я підкрадатимусь.

Виклик по смерть

— 1 —

У понеділок, через два дні після смерті Елізабет Вортон, Ходжес знову сидить в італійському рісторанте «ДеМазіо». Останній раз він був тут на ланчі зі своїм старим напарником. Цього разу вечеря. Його компаньйони Джером Робінсон і Джанель Паттерсон.

Джейні робить комплімент щодо костюма, який сидить на Ходжесу вже краще, хоча він скинув усього лише кілька фунтів (і «Глок» при стегні майже непомітний). А Джерому подобається коричнева федора — капелюх, який цього ж дня спонтанно купила Джейні й певною мірою урочисто презентувала його Ходжесу. Бо він тепер приватний детектив, сказала вона, а кожний приватний Дет мусить мати федору, яку зможе носити насунувши собі на одну брову.

Джером приміряє капелюх собі, якраз правильним чином насовуючи його на брову.

— Як ви гадаєте? Схожий я на Богі[250]?

— Жах, як неприємно тебе розчаровувати, — каже Ходжес, — але Богі був білим.

— Таким білим, що буквально мерехтів, — додає Джейні.

— А я про це й забув, — кидає Джером капелюх назад Ходжесу, котрий кладе його під свій стілець, нагадуючи собі не забути його, коли йтиме звідси. Чи не наступити на нього.

Йому приємно, що обоє його сьогоднішніх гостей миттєво знаходять спільну мову. Джером — стара голова на юному тілі, як часто думає Ходжес — робить правильний крок: щойно закінчивши своє криголамне дуркування з капелюхом, він забирає руку Джейні в обидві свої і каже, що співчуває її втраті.

— Вашим обом втратам, — додає він. — Я знаю, що ви втратили також сестру. Я був би найсумнішим хлопцем на землі, якби втратив свою. Моя Барб ще та зануда, але я люблю її більше за життя.

Вона дякує йому з посмішкою. Оскільки Джером усе ще занадто молодий для бокала вина, всі собі замовляють чай із льодом. Джейні питається в Джерома про його плани на коледж, а коли той