Читати книгу - "Вовки Кальї. Темна вежа V"

Закінчивши мастити, вона сказала:

— Як тепер твоє тіло, стрільцю-сей?

Замість відповісти словами, він міцно пригорнув її до свого худого тіла. У відповідь вона теж обійняла його, простодушно, не соромлячись, і прошепотіла на вухо:

— Як ви справді ті, ким себе називаєте, не дайте їм забрати діток. Жодної дитини. І не слухайте, що там варнякають ті великі цабе, Айзенгарт і Телфорд.

— Зробимо все, що зможемо.

— Добре. Спасибі. — Вона відступила назад, і її погляд ковзнув униз. — Я бачу, одну частину твого тіла артрит з ревматизмом оминули. І виглядає вона вельми жвавою. Одна дама була б не проти подивитися на місяць нині ввечері, стрільцю, і мріє, аби хтось склав їй компанію.

— Думаю, хтось неодмінно це зробить, — сказав Роланд. — Ти подаруєш мені пляшечку цієї чудодійної рідини на час моїх мандрів околицями Кальї чи вона занадто дорога?

— Та ні, не занадто, — відповіла Розаліта. Грайлива усмішка зникла з її уст, і вони знову набули серйозного виразу. — Та, думаю, для тебе це лише тимчасове полегшення.

— Я знаю, — сказав Роланд. — Але байдуже. Ми відтягуємо час, скільки можемо, але зрештою світ забирає все назад.

— Еге ж, — сказала вона. — Забирає.

ЧОТИРИ

Коли він вийшов з комірчини, застібаючи на ходу штани, в другій кімнаті нарешті завовтузилися. Щось пробурмотів Едді, й пролунав сонний жіночий сміх. Каллаген стояв коло плити й наливав собі свіжозаварену каву. Роланд підійшов до нього і швидко заговорив.

— Ліворуч від стежки між будинком і церквою я бачив ягоди лаконоса.

— Так, і вони стиглі. У тебе гострий зір.

— Зараз не про це. Я піду назбираю в капелюх. Коли Едді вийде, я б хотів, щоб він до мене підійшов, поки його дружина приготує яєчню. Ти можеш про це подбати?

— Мабуть, так, але…

— Добре, — сказав Роланд і вийшов.

П’ЯТЬ

Поки прийшов Едді, Роланд уже встиг назбирати півкапелюха жовтогарячих ягід і принагідно з’їсти зо дві добрячі жмені. Біль у ногах і стегнах полишав його навдивовижу швидко. Він збирав ягоди й думав, скільки Корт заплатив би за пляшечку котячої олії Розаліти Муньйос.

— Схоже на воскові фрукти, які наша мати викладала на серветочку кожного Дня подяки, — прокоментував Едді. — Щось не віриться, що вони їстівні.

Роланд зірвав ягоду завбільшки з кінчик свого пальця й запхав її до рота Едді.

— Що, дуже схоже на віск, Едді?

Очі Едді, спочатку недовірливо примружені, від подиву округлилися. Він проковтнув, радісно всміхнувся і потягся до капелюха по наступну.

— Як журавлина, тільки солодка. Цікаво, Сьюз уміє пекти кекси? Навіть якщо не вміє, то Каллагенова економка…

— Послухай, Едді. Слухай уважно і стримуй свої емоції. Заради твого батька.

Едді саме тягнувся до куща, що аж угинався під вагою ягід, але зупинив руку на півдорозі й запитально глянув на Роланда. У ранковому світлі було добре помітно, як постаршав і змужнів Едді. З ним відбулися просто разючі зміни.

— Ти про що?

Роланд тримав цю ситуацію в таємниці, аж поки вона не почала видаватися йому складнішою, ніж насправді була, тож тепер сам здивувався, наскільки легко й просто до нього прийшли потрібні слова. Але, як він помітив, Едді не надто здивувався.

— І давно ти про це довідався?

Роланд очікував почути в його тоні звинувачення, але не почув.

— Напевне? Тоді, як уперше побачив, що вона прокралася до лісу. Побачив, як вона їла… — Роланд помовчав. — …і що вона їла. Почув, як вона розмовляла з людьми, котрих там не було. Але запідозрив я раніше. Ще в Ладі.

— І нічого мені не сказав.

— Ні. — От тепер мав ринути потік звинувачень, щедро приправлений сарказмом у стилі Едді. Але цього не сталося.

— Хочеш знати, чи я сердитий на тебе? Чи я робитиму з цього проблему?

— А ти сердитий?

— Ні, Роланде. Можливо, мене це трохи дратує, а ще я смертельно боюся за Сьюз. Але чого б це я мав на тебе гніватися? Ти ж дін над нами. — Тепер настала черга Едді зробити паузу, а потім висловитися точніше: — Ти дін наді мною.

— Так, — сказав Роланд і торкнувся руки Едді. Його переповнювало бажання — майже потреба — пояснити, чому він мовчав, але він притлумив його в собі. Якщо вже Едді назвав його не просто їхнім діном, а своїм діном, то й поводитися він має, як належить дінові. Тож натомість він сказав: — Схоже, тебе не надто вразила моя новина.

— Ні, ти мене здивував, — запевнив його Едді. — Не можу сказати, що я вражений, але… ну… — Він нарвав ягід і вкинув їх до Роландового капелюха. — Я й сам дещо помічав. Інколи вона буває бліда. Часом кривиться й хапається за живіт, а коли я питаю, каже, що це гази. І груди в неї побільшали. Це точно. Але, Роланде, в неї не припинилася менструація! Десь місяць тому я бачив, як вона закопувала ганчірки, і вони були в крові. Мокрі, як хлющ. Як таке може бути? Якщо вона завагітніла, коли ми витягали Джейка, тобто поки стримувала демона, то це вже чотири чи п’ять місяців. Навіть за умови, що час тут трохи шизонутий.

Роланд кивнув.

— Я знаю, що в неї щомісяця буває кровотеча. І це лише доводить, що дитина не твоя. Істота, яку вона носить, гидує її жіночою кров’ю. — Роланд згадав, як вона розчавила в руці жабу. Пила її чорну жовч. Злизувала її з пальців, наче сироп.

— А воно… — Едді зробив такий рух, наче хотів з’їсти ягоду, тоді передумав і вкинув назад до капелюха. Після такого Едді ще не скоро відчує справжній апетит, подумав Роланд. — Воно хоч буде схоже на людське дитя?

— Найпевніше, що ні.

— А на що тоді?

І перш ніж він встиг зупинитися, слова самі зірвалися з губ.

— Диявола краще не згадувати.

Едді скривився і поблід.

— Едді? З тобою все гаразд?

— Ні, — сказав Едді. — Зі мною точно не все гаразд. Але я не зомлію, як дівчисько на концерті Енді Ґіба. Що ми робитимемо?

— Наразі нічого. У нас забагато інших клопотів.

— Ще б пак, — кивнув Едді. — Сюди, якщо я все правильно порахував, за двадцять чотири дні наскочать Вовки. Там, у Нью-Йорку, хтозна-яке число. Шосте червня? Десяте? Єдине, що я знаю напевне, — до п’ятнадцятого липня вже ближче, ніж було вчора. Але ж, Роланде, якщо істота в її животі не людська, ми не можемо бути впевнені, що вагітність триватиме дев’ять місяців. Вона може народити й