read-books.club » Сучасна проза » Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. 📚 - Українською

Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

277
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність." автора Айн Ренд. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 72 73 74 ... 123
Перейти на сторінку:
якнайдалі від твоїх робітників і смердючих печей.

Ріарден розумів, що чує ці слова на власні вуха, але не йняв їм віри.

— Мамо, ти серйозно?

— Безперечно. Я знаю, що саме цього він і прагне, просто занадто гордий, щоб просити. Але якщо ти йому сам запропонуєш, до того ж так, ніби просиш про послугу… Тоді, я переконана, він радо погодиться. Ось чому я мусила приїхати сюди, до тебе. Хочу, щоб він не здогадався, що це була моя ініціатива.

Таке просто не вписувалося в його сприйняття світу. Всі думки зводилися до однієї-єдиної, такої очевидної, що він і гадки не мав, як хтось може її не розуміти. Думка ця вирвалася в єдиному вигуку.

— Але ж він анічогісінько не тямить у сталеливарстві.

— А нащо це йому? Йому просто потрібна робота.

— Але ж він не впорається зі своїми обов’язками.

— Він має набути впевненості у собі й відчути власну значущість.

— Але ж із нього не вийде нічого путнього.

— Він має почуватися потрібним.

— Потрібним? Тут? У який спосіб він може тут придатися?

— Ти ж наймаєш безліч різних людей.

— Я наймаю працівників. А що може робити він?

— Але ж він твій брат!

— Який це має стосунок до справи?

Тепер уже заціпило їй. Якусь мить мати і син дивилися одне на одного, немов різнопланетяни.

— Він твій брат, — голосом грамофонного запису мати повторила магічну формулу, щодо справедливості якої не мала жодних сумнівів. — Він потребує відповідного соціального статусу. Йому потрібна платня, щоб мати свої власні гроші, а не подачки.

— Як це — свої власні? Він же не здатен заробити у мене жодного пенні.

– І це перше, про що ти думаєш? Про власний зиск? Я прошу тебе допомогти братові, а ти прораховуєш, як на ньому нажитися, і не збираєшся допомагати, якщо це не дасть тобі прибутку… Так?

Помітивши вираз синових очей, вона швидко відвернулася і квапливо заговорила, підвищивши голос.

— Звісно, ти йому допомагаєш — як будь-якому вуличному канюці. Матеріальна допомога — це ти знаєш і розумієш. А чи замислювався ти колись про його духовні потреби і про те, як Філіпове становище позначається на його самоповазі? Він не хоче жити жебраком. Він хоче бути незалежним від тебе.

— Він не стане незалежним, отримуючи від мене гроші у вигляді платні, якої не заробив.

— Ти цього й не помітиш. Довкола багато людей, які заробляють для тебе гроші.

— Отже, ти просиш мене допомогти інсценувати це шахрайство?

— Не варто вживати таких слів.

— А що ж це, як не шахрайство?

— Саме тому я й не можу з тобою спілкуватися. Ти не маєш нічого людського. Ти немилосердний до рідного брата, ти не співчуваєш його почуттям і переживанням.

— То шахрайство це чи ні?

— Ти до всіх безжальний.

— Невже ти виправдовуєш таку брехню?

— Ти аморальніший за всіх на світі — тебе цікавить лише справедливість! У тебе — ні крапельки любові!

Він устав і рвучким рішучим жестом показав, що розмову завершено, і відвідувачці давно вже слід забратися геть:

— Мамо, я керую сталеливарним заводом, а не борделем.

— Генрі! — матір обурило винятково грубе слово, а не щось інше.

— Більше ніколи не кажи мені про роботу для Філіпа. Я не підпущу його навіть окалину збивати. Ноги його не буде в мене на ливарні. Затям це раз і назавжди. Можеш допомагати йому, як тобі заманеться, але не намагайся використати для цього мій завод.

Зморшки на м’якому старечому підборідді зійшлися в подобі посміху:

— А твій завод — це храм чи що?

— Знаєш… А таки храм, — стиха мовив Ріарден, дивуючись, що це порівняння досі не спадало йому на думку.

— Ти хоч колись думаєш про людей і про власні моральні зобов’язання перед ними?

— Гадки не маю, що ти називаєш мораллю. Так, я не думаю про людей. Та якщо я надам тут Філіпу місце, то не зможу глянути в очі жодному пристойному фахівцю, який потребує роботи і заслуговує на неї.

Мати встала і, втягнувши в плечі голову, кинула в бік стрункої красивої синової постаті останні аргументи:

— Причиною всього цього є жорстокість і ганебний егоїзм. Якби ти любив свого брата, то надав би йому роботу, на яку він не заслуговує. Так-так, саме не заслуговує. В цьому полягав би вияв справжньої любові й братерства. Нащо тоді взагалі любов? Якщо людина справді гідна своєї роботи, то немає жодної чесноти в тому, щоб надати її. Достоїнство — це коли тобі дають те, чого ти не заробив.

Ріарден зараз сприймав матір, як дитина — страшний сон, коли тільки те, що ти не віриш власним очам, не дає померти від жаху.

— Мамо, — промовив повільно, — ти сама не розумієш, що кажеш. Я ніколи не зможу зневажати тебе аж так, щоб повірити, начебто ти справді так вважаєш.

Вираз материного обличчя спантеличив його дужче за все решту: до намальованої на ньому поразки долучилися дивні, лукаві й цинічні хитрощі, ніби житейська мудрість, що раптом зійшла на неї, кпила над його цнотою.

Цей погляд зав’язався в Ріардені, як вузлик на пам’ять, вказуючи на те, що він наразився на незбагненний факт, який іще належало осмислити.

Але Ріарден не міг дозволити собі відволіктися, не міг примусити свій розум сприйняти цей факт як такий, що вартує роздумів, не міг віднайти до нього жодних ключів, окрім дивної тривоги і огиди, та й часу він не мав. Уже дивився на наступного відвідувача навпроти себе, вислуховуючи його волання про допомогу в смертельно небезпечній ситуації.

Ця людина не викладала суті своєї проблеми саме в такий спосіб, але Ріарден розумів, що йдеться про життя і смерть. Відвідувач просив лише п’ятсот тонн сталі.

Це був очільник компанії «Комбайни Варда» з Міннесоти.

Ця непримітна компанія мала бездоганну репутацію і ніколи не підводила, хоча робила те, з чого рідко може вирости велике підприємство. Містер Вард належав до четвертого покоління сім’ї, яка володіла компанією і керувала нею згідно з рівнем можливостей своїх членів.

Вард був квадратним і солідним чолов’ягою. Самого лише погляду на нього було достатньо, щоб зрозуміти: ця людина вважає, що оприлюднити будь-яке особисте страждання так само непристойно, як голим з’явитися на людях. Сухо і по-діловому він пояснив, що завжди — як і його батько — співпрацював із однією невеликою ливарнею, поглинутою зараз компанією «Асоціація Сталі» Оррена Бойла. Останню замовлену партію металу він чекав цілий рік, а попередній місяць витратив, щоб потрапити на прийом до Ріардена.

— Розумію, що ваш завод максимально завантажений роботою, містере Ріарден, — мовив Вард. — Знаю, що вам не випадає думати про нові замовлення, коли ваші давні й великі замовники

1 ... 72 73 74 ... 123
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."