Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

Чи знаєш ти, що таке жадати? Чи не хочеш почути, що я думав, дивлячись на тебе… лежачи вночі без сну… впізнаючи по телефону твій голос, а потім, на роботі, не маючи снаги відігнати його геть?.. Опустити тебе до того, чого ти не можеш прийняти, і знати, що я сам у цьому винен. Опустити тебе до рівня плоті, дати тобі тваринну насолоду, бачити, як ти її потребуєш, як ти просиш її у мене; бачити дивовижний дух, скований потребами тіла. Бачити тебе такою, яка ти є: чистою, гордовитою, сильною, що опирається світові; а потім мати тебе в своєму ліжку, — впокореною, згодною на будь-яку мою забаганку, на будь-яку дію, що я готовий вчинити винятково для того, щоб помилуватися на твоє безчестя, і якій ти скоришся задля нестерпної насолоди… Я хочу тебе — і проклинаю себе за це!..»

Відкинувшись у напівтемряві на спинку крісла, Даґні вивчала папери; полиски розпеченого металу лягали на її волосся, перебігали на плече, вниз по руці до оголеного зап’ястка.

«…Чи знаєш ти, про що я зараз думаю?..

Твій сірий костюм, розщепнутий комірець… ти така молода, штивна, така самовпевнена… А якби я зараз тебе обійняв, кинув додолу в цьому діловому костюмі, задер би тобі спідницю…»

Даґні глянула на нього. Ріарден сидів, уткнувшись носом у документи, розкидані по столу.

Після невеличкої паузи він промовив:

— Реальна вартість мосту нижча за наші попередні розрахунки. Врахуй, що міцність споруди через кілька років дозволяє додати другу колію. Як на мене, вона досить скоро знадобиться цьому регіону країни. Якщо розподілити вартість на період…

Ріарден говорив, а Даґні роздивлялася його обличчя, яке вималювалося на тлі чорного неба. Лампи вона не бачила, тому здавалося, що його обличчя осяяли папери, розкладені на столі. «Обличчя, — думала вона, — і ця холодна, сповнена світла ясність голосу, розуму, прагнення єдиної мети. Його лице схоже на слова — єдина тема, немов твердий погляд його очей, пронизує, проходить запалими щоками до ледь презирливих, піднятих догори куточків вуст, лінією нещадного аскетизму».

День почався трагедією: у штаті Нью-Мехіко на різкому повороті в горах товарняк «Південно-Атлантичної залізниці» зіткнувся лоб у лоб із пасажирським потягом. Вагони, навантажені п’ятьма тисячами тонн міді, що її було відправлено із копальні в Арізоні на підприємство Ріардена, розкидало схилом. Він особисто телефонував генеральному менеджерові «Південно-Атлантичної залізниці», але спромігся витиснути лише таку відповідь: «Боже мій, містере Ріарден, як ми можемо про це розповісти? Хтозна, скільки ми будемо усувати наслідки цієї катастрофи… Гіршого в нас, здається, ще не було… Не знаю, містере Ріарден. У цьому районі немає інших ліній. Рейки зірвані на відстані більш як триста шістдесят метрів. Стався обвал. Наш ремонтний потяг не може крізь нього пройти. Я не знаю, чи поставимо ми ці вантажні вагони на рейки, а якщо й поставимо, то не знаю, коли. Точно, що не раніше, ніж за два тижні… За три дні? Це неможливо, містере Ріарден!.. Ми не можемо це зробити!.. То скажіть своїм клієнтам, що на все воля Божа! Зрештою, можна й затримати виконання! За такої ситуації вас ніхто не обвинуватить!»

Подальші дві години за допомоги секретаря та двох молодих інженерів із транспортного відділу, мапи шляхів і телефону, Ріарден відрядив на місце пригоди армаду вантажівок і цілий потяг порожніх вагонів, що мав чекати їх на найближчій станції «Південно-Атлантичної залізниці». Поїзд позичили у «Таґґарт Трансконтиненталь». Вантажівки збирали в трьох штатах: Нью-Мехіко, Арізоні та Колорадо. Інженери Ріардена зв’язалися з власниками приватних вантажних машин, а всі заперечення зняли запропонованими грошима.

Це була третя партія міді, на яку чекав Ріарден; дві попередні так і не було доставлено: одна з компаній припинила свою діяльність, друга посилалася на непередбачені обставини.

Ріарден залагодив справу, не скасовуючи зустрічей, не підвищуючи голосу, не виказуючи напруження, вагань чи хвилювання; він працював непомильно і точно, мов офіцер, який разом зі своїм підрозділом опинився на лінії вогню. Ґвен Айвз, його секретарка, працювала як незворушний його помічник. Їй було вже близько тридцяти. Приємне, гармонійне дівоче обличчя чимсь нагадувало сам кабінет; вона була одним із найкомпетентніших працівників, і її стиль виконання роботи був такий раціонально бездоганний, що будь-які виявлені під час служби емоції сприймалися, як непростиме порушення моралі.

Коли все вдалося залагодити, вона обмежилася одним-єдиним коментарем:

— Містере Ріарден, здається, ми маємо попросити всіх наших клієнтів здійснювати перевезення через «Таґґарт Трансконтиненталь».

— Я теж про це думаю, — відповів Ріарден, і додав: — Телефонуй до Флемінга в Колорадо. Скажи йому, що я беру участь в опціоні на цю мідну копальню.

Він повернувся за свій стіл; розмовляв із помічником одним телефоном, а з комерційним директором — іншим, звіряючи дати і наявні тонни руди; не можна було дозволити випадку чи чиємусь недбальству бодай на годину затримати роботу печей: тривала плавка останніх рейок для «Лінії Джона Ґолта», коли пролунав дзвінок, і міс Айвз повідомила Ріардену, що в приймальні чекає його мати.

Ріарден вимагав, щоб родичі, не домовившись завчасно, ніколи не приходили до нього на завод. Він тішився, що вони ненавиділи його підприємство, і вони таки рідко з’являлися в нього. І зараз він намагався притлумити бажання негайно виставити матір з території, яку звик вважати лише своєю. Тому, після короткої внутрішньої боротьби, яка вартувала йому більше зусиль, ніж подолання кризи, зумовленої катастрофою, він стиха відповів:

— Добре, нехай заходить.

Матінка ввійшла до кабінету в повній бойовій готовності. Вона роззирнулася, ніби розуміла, що саме означає для нього це приміщення, і вельми шкодувала, що в синовому житті є дещо важливіше за неї. Вона довго совалася в кріслі, старанно примощуючи і перекладаючи сумочку та пальчатки, а паралельно жебоніла:

— Нічого собі, порядочки. Рідна мати вимушена чекати в передпокої та питати дозволу в якоїсь стенографістки, щоб побачити власного сина, який…

— Мамо, в тебе щось важливе? Я сьогодні не маю жодної вільної хвилинки.

— Не тільки в тебе можуть бути проблеми. Звісно, в мене важлива справа. Інакше їхала б я в такий світ!

— Що за справа?

— Йдеться про Філіпа.

— Справді?

— Він нещасний.

— Невже?

— Він вважає, що неправильно жити з твоєї милостині та подачок, не маючи за душею жодного заробленого долара.

— Чудово! — здивовано всміхнувшись, мовив Ріарден. — Я довго чекав, поки він нарешті це зрозуміє.

— Людину тонкої душевної організації обтяжує таке становище.

— Безумовно.

— Добре, що ти зі мною згоден. Тому зроби ось що: дай йому роботу.

— Що… Що?

— Ти маєш працевлаштувати його в себе на заводі. Звісно, робота має бути чиста, хороша, за письмовим столом і з власним кабінетом, з хорошою платнею,