Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

Ельф посміхнувся. Дуже, дуже смутно.

— Я не люблю гучних слів, — сказав він. — А не вживаючи гучних слів, цього назвати не вдасться.

Голос розуму-7

І

На галявині стояв Фальвік: у повному обладунку, без шолому, із відкинутим на плече карміновим орденським плащем. Поряд із ним сплів на грудях руки кремезний бородатий ґном у лисячій шубі, кольчузі й місюрці із залізних бляшок. Тай, без обладунків, у самому лише короткому набивному вамсі, повільно проходжався, час від часу вимахуючи мечем.

Відьмак роззирнувся, зупиняючи коня. Навколо полискували напівпанцирі й пласкі капаліни солдатні зі списами, яка оточила галявину.

— Зараза, — пробурмотів Ґеральт. — Можна було сподіватися.

Любисток повернув коня, тихо вилаявся, побачивши списоносців, що відрізали їм відступ.

— Про що йдеться, Ґеральте?

— Ні про що. Тримай рота на замку й не втручайся. Спробую якось відбрехатися.

— Про що йдеться, питаю? Знову авантюра?

— Заткнися.

— Усе ж це була дурна ідея — їхати в місто, — простогнав трубадур, дивлячись убік недалеких, іще помітних над лісом веж храму. — Треба було сидіти у Неннеке, носа за мури не вистромлюючи…

— Кажу, заткнися. Побачиш, усе з’ясується.

— Щось мені так не здається.

Любисток мав рацію. Не здавалося. Тай, вимахуючи оголеним мечем, і далі проходжався, не дивлячись у їхній бік. Солдатня, спершись на списи, дивилася похмуро й байдуже, із мінами професіоналів, у яких убивство без причини навіть не викликає викиду адреналіну.

Вони зійшли з коней. Фальвік і ґном наблизилися повільним кроком.

— Ви образили шляхетного Тая, відьмаче, — сказав граф без вступу чи формальних ґречностей. — А Тай, як ви напевне пам’ятаєте, кинув вам рукавичку. На території храму не годилося наполягати, тож ми почекали, поки ви визирнете з-під спідниці жриці. Тай чекає. Мусите битися.

— Мусимо?

— Мусите.

— А чи ви не вважаєте, пане Фальвіку, — криво посміхнувся Ґеральт, — що шляхетний Тай виявляє мені занадто серйозну честь? Я ніколи не мав честі бути пасованим на рицаря, а щодо народження, то краще й не нагадувати про обставини, які його супроводжували. Боюся, що я не досить гідний, аби… Як воно мовиться, Любистку?

— Неспроможний до надання сатисфакції і зустрічі на ристалищі, — процитував поет, надуваючи губи. — Кодекс лицарський промовляє…

— Капітул ордену керується власним кодексом, — перебив Фальвік. — Якби ви викликали рицаря ордену, той міг би відмовити вам у сатисфакції чи надати її, залежно від бажання. Тут маємо зворотну ситуацію: тут рицар викликає вас, а тим самим підносить до своєї гідності, вочевидь, лише на час, необхідний для того, щоб змити зневагу. Ви не можете відмовити. Відмова прийняти гідність зробила б вас негідним.

— Як же логічно, — сказав Любисток із мавпячою міною. — Бачу, ви навчалися у філософів, пане рицарю.

— Не втручайся. — Ґеральт підвів голову, зазирнув у вічі Фальвіку. — Закінчіть, рицарю. Я хотів би знати, до чого ви хилите. Що станеться, якщо я виявлюся… негідним?

— Що станеться? — Фальвік скривив губи у злостивій посмішці. — А те, що тоді я накажу тебе повісити на гілці, ти, мерзото.

— Спокійно, — раптом хрипко відгукнувся ґном. — Без нервів, пане графе. І без лайки, добре?

— Не вчи мене манер, Кранмере, — вицідив рицар. — І пам’ятай, що князь віддав тобі накази, які ти маєш виконати до йоти.

— То не вчіть мене, пане графе. — Ґном сперся долонею на заткнуту за пояс сокиру із подвійним вістрям. — Я знаю, як виконувати накази, обійдуся без повчань. Пане Ґеральте, дозвольте. Я — Денніс Кранмер, капітан стражі князя Гереварда.

Відьмак церемонно вклонився, дивлячись в очі ґнома — світло-сірі, сталеві під лляними кущистими бровами.

— Вийдіть проти Тая, пане відьмаче, — спокійно вів далі Денніс Кранмер. — Так буде краще. Бій має бути не на смерть, але до обезвладнення. Тож станьте проти нього і дайте йому можливість вас обезвладнити.

— Що, вибачте?

— Лицар Тай — улюбленець князя, — сказав Фальвік, злостиво посміхаючись. — Якщо ти доторкнешся до нього мечем у бою, виродку, будеш покараний. Капітан Кранмер тебе арештує і доставить до його високості. Для покарання. Такі він отримав накази.

Ґном навіть не глянув на рицаря, не зводив із Ґеральта холодних, сталевих очей. Відьмак посміхнувся — легенько, але досить паскудно.

— Якщо я добре розумію, — сказав він, — я маю стати до поєдинку, бо якщо відмовлюся, то мене повісять. Якщо я битимуся, то маю дозволити, аби супротивник мене скалічив, бо якщо його пораню, то мене поламають колесом. Дуже радісні альтернативи. А може, позбавити вас клопоту? Гепнуся головою об стовбур сосни і сам себе обезвладню. Це буде сатисфакцією, га?

— Без кпин, — засичав Фальвік. — Не погіршуй свого становища. Ти образив орден, волоцюго, і мусиш за те понести покарання, ти ж це вже зрозумів? А молодому Таю потрібна слава переможця над відьмаком, тож капітан хоче йому таку славу дати. Інакше ти вже висів би. Даси себе перемогти, врятуєш своє нікчемне життя. Нам не треба твого трупа, хочемо, аби Тай розмалював тобі шкіру. А твоя шкіра, шкіра мутанта, зростається швидко. Ну, гайда. Вирішуй. Вибору ти не маєш.

— Ви так вважаєте, пане графе? — Ґеральт посміхнувся ще паскудніше, озирнувся, пройшовся по солдатні оцінювальним поглядом. — А я вважаю, що маю.

— Так, це правда, — признав Денніс Кранмер. — Маєте. Але тоді проллється кров, чимало крові. Як у Блавікені. Ви того бажаєте? Бажаєте обтяжити сумління кров’ю і смертями? Бо вибір, про який ви думаєте, пане Ґеральте, — це кров і смерть.

— Аргументація чарівна, капітане, майже захоплива, — саркастично сказав Любисток. — Людину, на яку ви напали в лісі, намагаєтесь узяти на гуманізм, апелюючи до її вищих почуттів. Ви просите, як я розумію, аби Ґеральт відмовився від пролиття крові розбійників, які на нього напали. Він має змилуватися над головорізами, бо головорізи бідолашні, мають дружин, дітей, хтозна, може, навіть матерів. А вам не здається, капітане Кранмере, що ви переживаєте завчасно? Бо я дивлюся на цих ваших списоносців і бачу, як трясуться в них коліна при самій думці про битву з Ґеральтом із Рівії, відьмаком, який зі стриґами голіруч упорується. Ніяка кров тут не проллється, нікого не буде скалічено. За винятком тих, хто поламає ноги, втікаючи до міста.

— Я, — спокійно сказав ґном і задерикувато задер бороду, — на свої коліна не скаржуся. Ні перед ким я не втікав дотепер — і звичаїв своїх не мінятиму. Я нежонатий, про дітей мені нічого не відомо, та й матері, жінки, яку я добре не знаю, волів би в це не