Читати книгу - "Цензор снів"

дорогу, але часом хапав мене блуд, і я збивався. Я пройшов добру відстань, коли помітив, що за весь час, поки йшов, не зустрілася мені на вулицях жодна жива душа, ніде не чути було людського голосу, всі вікна були запнуті фіранками, інколи якась із них колихалася, і хтось стежив за мною, а то часом ще й робив несміливий знак рукою чи лише пальцем, не показуючи свого обличчя. Що воно мало означати? Що то за знаки? Місто наче вимерло, а я був єдиним живим, хто ще рухався цими вуличками. Тиша панувала така, що у вухах починало дзвеніти, лише інколи лунав собачий гавкіт, а вдалині щось глухо траскало, скидалося на те, що десь за містом тріпали килими — траск, траск, траск, а часом отак — трас-трас-трас... і вмовкало, аби за хвилину повторитися. Я вже колись у житті пережив таку дивну напружену тишу, коли не чути було взагалі нічого і нікого, і я не міг зрозуміти, що сталося, коли раптом пригадав собі, що саме в цей час мало відбуватися затемнення, і справді все довкола посіріло, заніміло, і так тривало може з пів години, а тоді відлягло, і почулися голоси. Але зараз ранок був хоч і прохолодний, але сонячний, і ніщо не вказувало на особливі зміни. Я чувся загубленим у пустелі, мені хотілося самому подавати голос, кричати, співати, коли несподівано на очі попала рожева картка на стовпі, я згадав, що й раніше вона мені траплялася, але я не звертав на неї уваги, однак зараз підійшов і з жахом отримав відповідь на всі мої здивування. То було оголошення, яке повідомляло дрогобичан, що з п’ятої ранку до чотирнадцятої забороняється виходити з помешкань. «Вікна повинні бути щільно заслонені. Невільно наближатися до вікон. Порушення наказу несе за собою кару смерті». Я стояв як укопаний, довколишня пустка була заповіддю чогось страшного. Я пройшов більшу частину дороги, і ні вперед, ні назад йти мені не було як. Десь треба сховатися, перечекати. Я заметався, як миша у полапці. Побачив неподалік крамницю, двері її були злегка прочинені. Я шмигонув у них і побачив суцільну руїну — все там було поперекидане, потрощене. Я відчинив наступні двері, які правили за комірку, там валялися продукти, підлога була всипана крупами, розчавленими макаронами й цукерками. Мене діймала спрага, я знайшов пляшку лимонаду, відкоркував і одним махом випив. Ще знайшов пачку печива, сів на ящик і став гризти. Що мені робити далі? На вулицях і так не було нікого, може, вдасться прошмигнути до тети. А залишатися тут було небезпечно, ще звинуватять у мародерстві.

Я вийшов з крамнички й рушив далі. Ця вулиця була особлива, не схожа на ті, які я досі минав, — тут усі будинки були безлюдні, вікна не зашторені, деколи розчахнуті навстіж, двері й фіртки опечатані. Я став пригадувати, що колись бував тут, це була єврейська дільниця, тут вирувала торгівля, лунав жвавий галас дітвори, а тепер по дітворі зосталися лише розкидані на подвір’ях іграшки, недокінчені замки з піску, гойдалки, які гойдав вітер, і голодні перелякані коти з тугою в очах. Здавалося, я ступив на територію смерті, хоч самої смерті не видно було, але вона причаїлася тут у кожному будиночку. Тоді я побіг, лякаючись власних кроків, страх мене гнав уперед, і не сповільнив я свого бігу аж доки не дістався помешкання тети. Я влетів до неї в хату, важко дихаючи, і почув її голос, що долинав з темного кута: «Хто це?» Я назвався. Тета в чорній сукні сиділа на бамбетлі, тримаючи паличку між колінами. Вона була значно старша від моєї мами, а відколи я її бачив востаннє, постаріла ще більше.

— Як же ти дійшов, синку? — питала вона. — Тебе могли упіймати.

— Не було виходу. Я ті оголошення помітив щойно на півдорозі. Нікого не зустрів.

— То добре... — вона хвильку помовчала. — Страшна ніч була. Страшна...

— А що там робилося?

— Жидів забирали. Пси гавкали, діти верещали, жінки плакали, чоловіки їх захищали... А потім на світанку німці їх гнали через усе місто. А нам не вільно навіть було прощатися з ними.

— Куди ж їх гнали?

— А Господь його знає. Кудись туди, на оболоні, — вона махнула рукою. — Кудись туди.

Знову пролунало: трас-трас-трас... трас-трас-трас...

— О, — кивнула вона, — так від ранку. Раз у раз. Ти голодний? Візьми там на плиті кулеші.

Я подякував, узяв кілька ложок кулеші й сів до столу. Тепер доведеться чекати до другої, заки можна рушати назад.

— Ти прийшов, синочку, мене провідати? — запитала тета.

— Так. Але ще вирішив у вас переховати документи. Мамині переважно. Листи до неї від тата, фотографії. Колись мама повернеться.

— А-а, так-так... колись... може... казала їй, не виходь за того шелихвоста заміж. Не послухала. Любила його. А чи він того вартував? Іно поїхала, як він собі другу знайшов. Жидівку.

— Ви її знали?

— Та чого ж не знала — наша, з Дрогобича.

— І що з нею?

— Вона померла замолоду. Доньку, а твою сестру, взяли на виховання чужі люди.

— Теж тут?

— Тут, але вона віддалася і жиє десь у Львові.

— А ті, що її вдочерили, дали їй своє прізвище?

— Так.

— Не пам’ятаєте, яке?

— Хочеш її знайти?.. Ні, не пригадую яке. Крутиться в голові, а от не згадаю. Може, згодом... Я ж нічого про неї не знала, вже потім люди розповідали.

— А що з її названими батьками?

— А ото ж нині, певно, їх і забрали.

Стрих був захаращений різним мотлохом, старими меблями, килимами, ткацьким приладдям. Я сховав золото знову за сволоком, але якомога вище, з підлоги не дістати. Відтак спустився. Тета куняла. Я ліг на тапчані й теж задрімав. Прокинувся біля другої. Тета поралася біля печі.

— Маю пісний борщ, — сказала вона. — Поїж.

Вона подала мені миску борщу, а до нього шматок присохлого хліба. Я відламував кусінчики й кидав у борщ. Тета сіла знову на бамбетлі й зітхала.

— Бідні люди... бідні люди...

— Та їх, кажуть, до Палестини відвозять, — бовкнув я.

— Та як? — здивувалася тета. — Так нагло? Серед ночі?

— Вам їх шкода? Правда? — запитав я. Вона подивилася на мене здивовано. Я пояснив: — Ви ж німкеня.

Вона похитала головою.

— Я спочатку