Читати книгу - "Вбити пересмішника"

— От тільки розпочнуться заняття, я покличу Волтера до нас на обід...— (Я планувала це, зовсім забувши про своє потаємне рішення відлупцювати Волтера, щойно його побачу).— Він міг би залишатися тут погуляти після школи. А Атикус потім відвозив би його до Старого Сарема. Та й переночувати у нас він іноді міг би, що скажеш, Джемі?

— Це ми ще побачимо,— промовила тітка Александра, а ця заява з її вуст ніколи не була обіцянкою, завжди тільки погрозою.

Здивована, я обернулася до неї.

— А чому ні, тітонько? Вони добрі люди.

Вона подивилася на мене з-понад окулярів.

— Джін-Луїзо, я не маю найменшого сумніву щодо того, що вони добрі люди. Але це люди не нашого кола.

— Скауте, вона натякає, що вони неотеси,— втрутився Джемі.

— Що значить — неотеси?

— Ну, неуки. Люблять притупувати під просту музику і таке інше.

— Я теж люблю...

— Не верзи дурниць, Джін-Луїзо,— відтяла тітка Александра.— Справа в тому, що Волтера Каннінгема можна до блиску відмити, взути його у черевики, одягти в новий костюм, але він ніколи не стане таким, як Джемі. До того ж у його родині існує нахил до пиятики, глибокий як колодязь. Жінки з роду Фінчів не можуть цікавитися такими людьми.

— Ті-і-ітонько! — простогнав Джемі.— Та їй ще й дев’ятьох не виповнилося.

— Нічого, нехай уже зараз це затямить.

Тітка Александра висловилася до кінця. Це мені живо нагадало попередній раз, коли вона поклала край моїм планам. Тоді я носилася з мрією відвідати Келпурнію у неї вдома — мені було цікаво там побувати. Я хотіла бути її «гостею», хотіла побачити, як вони живуть, хто її друзі. З тим самим успіхом я могла б хотіти побачити зворотній бік місяця. Цього разу тактика тітки Александри була інша, але ціль — та сама. Можливо, саме задля цього вона й переїхала до нас жити — допомагати нам обирати друзів. Я могла сперечатися з нею до посиніння.

— Якщо вони добрі люди, чому я не можу добре ставитися до Волтера?

— Я не сказала, що ти не можеш добре до нього ставитися. Ти мусиш бути привітною і ввічливою з ним, як і люб’язною з усіма, дорогенька. Але ти не повинна запрошувати його до себе додому.

— А якби він був нам родич?

— Але він нам не родич, а навіть якби й так, моя відповідь була б та сама.

— Тітонько,— заговорив Джемі,— Атикус каже, що можна вибирати друзів, але родичів не вибираєш, і вони залишаються родичами, визнаємо ми їх чи ні, тому не визнавати їх доволі безглуздо.

— В цьому увесь ваш батько,— заявила тітка Александра,— але я повторюю, що Джін-Луїзі не дозволено запрошувати Волтера Каннінгема до цього дому. Навіть якби він був двічі двоюрідний брат, якого не визнають, його не приймуть у цьому домі, хіба що він прийде до Атикуса у справах. І не будемо більше про це.

Вона заборонила, але цього разу бодай пояснила свою позицію.

— Але я хочу дружити з Волтером, тітонько, чому ж мені не можна?

Вона зняла окуляри і пильно на мене подивилася.

— Я скажу тобі чому. Тому — що — він — бидло, ось чому тобі не можна з ним дружити. Я не потерплю його поруч із тобою, щоб ти підхоплювала його звички і вчилася казна-чому. Ти і так чималенька проблема для свого батька.

Не знаю, що б я зробила, якби мене не втримав Джемі. Він схопив мене за плечі, обняв і повів до своєї спальні, а я ридала від люті. Нас почув Атикус, зазирнув у двері, але Джемі різко сказав йому, що все гаразд, і Атикус пішов до себе.

— На, пожуй, Скауте,— Джемі попорпався у кишені й витяг жуйку. Знадобилася не одна хвилина, поки жуйка перетворилася на смачну кульку в мене в роті.

Джемі переставляв речі на своєму столику. Волосся у нього ззаду стояло сторчма, а спереду падало на лоба, і я подумала, чи буде воно в нього колись гладеньке, як у всіх чоловіків,— може, якби він його повністю зголив, воно б виросло охайно. Брови в нього погустішали, і я помітила, що він став стрункіший. Він ріс.

Коли він озирнувся, то, мабуть, думав, що я знову розплачусь, бо сказав:

— Хочеш, я тобі щось покажу, тільки ти нікому анічичирк.

Я спитала, що там. Він розстібнув сорочку і ніяково усміхнувся.

— То й що?

— А ти хіба не бачиш?

— Ну, не бачу.

— Ну, це ж волосики.

— Де?

— Тут. Ось тут.

Він мене втішав, тому я сказала, що вони чудові, хоча нічого не побачила.

— Вони справді гарні, Джемі.

— І під пахвами також,— похвалився він.— Наступного року почну вже грати у футбол. Скауте, ти не сердься на тітку.

Здається, лише учора він наказував мені не сердити тітку.

— Розумієш, вона не звикла до дівчаток, принаймні до таких, як ти. Вона силкується зробити з тебе леді. Може, ти спробуєш навчитися шити абощо?

— Та до дідька! Вона мене не любить, от і все, та мені однаково. Мені допекло, що вона обізвала Волтера Каннінгема бидлом, Джемі, а не те, що я нібито проблема для Атикуса. Я його питала, чи я проблема, а він відповів, та ні, здається, в усякому разі не така, щоб він не впорався, тож мені нема чого морочити йому цим голову. Ні, це через Волтера,— ніяке він не бидло, Джемі. Не те що Юели.

Джемі скинув черевики і поклав ноги на ліжко. Зіперся на подушку й увімкнув настільну лампу.

— Ось що я тобі скажу, Скауте. Я вже все з’ясував. Останнім часом багато про це думав — і зрозумів. У світі існує чотири типи людей. Звичайні люди, як ми і наші сусіди, люди на кшталт Каннінгемів, що живуть у лісі, люди типу Юелів, що живуть на звалищі, й негри.

— А китайці, а каджуни [29], що оселилися в округу Болдвин?

— Ні, я говорю тільки про мейкомців. Річ у тім, що такі, як ми, не люблять Каннінгемів, Каннінгеми не люблять Юелів, а Юели ненавидять і зневажають негрів.

Я сказала, якщо це так, тоді чому присяжні Тома, головно люди типу Каннінгемів, не виправдали Тома просто на зло Юелам.