Читати книгу - "Вбити пересмішника"

Єдине місце, де у всіх мають бути рівні шанси,— це суд, хай якого кольору веселки буде їхня шкіра, але люди тягнуть свої упередження і на лави присяжних. Коли ти підростеш, ти побачиш, як білі щоденно обдурюють чорних, але я тобі хочу сказати одну річ, і ти її добре запам’ятай: коли біла людина робить таке з чорношкірим, не має значення, як звуть цю білу людину, наскільки вона багата чи з якої шановної сім’ї походить,— ця біла людина — покидьок.

Атикус говорив дуже спокійно, але його останні слова пролунали у наших вухах громом. Я поглянула на нього — обличчя його аж палало під прихованої пристрасті.

— Для мене не має нічого мерзеннішого, ніж коли ница біла людина наживається на неуцтві негрів. Не обманюймо себе: все це накопичується, і прийде день, коли нам доведеться сповна сплатити всі рахунки. Сподіваюся, що станеться це не за вашого життя.

Джемі почухав потилицю. Раптом очі його округлилися.

— Атикусе,— спитав він,— а чому такі люди, як ми чи міс Моді, ніколи не обираються присяжними? Серед присяжних немає мейкомців — вони завжди з якоїсь глухомані.

Атикус відкинувся у своєму кріслі-гойдалці. З якоїсь причини він дивився на Джемі з задоволенням.

— Я все чекав, коли це спаде тобі на думку,— сказав він.— Існує безліч причин. Передусім, міс Моді не може бути серед присяжних, тому що вона жінка.

— Ти хочеш сказати, що жінки в Алабамі не можуть...— я страшенно обурилася.

— Саме так. Гадаю, це щоб убезпечити наших ніжних леді від брудних справ на кшталт справи Тома. Крім того,— тут Атикус широко посміхнувся,— пані всякчас втручалися б у допити.

Ми з Джемі розсміялися. Міс Моді серед присяжних була б вражаюча. Я уявила стару місіс Дьюбоз на її каталці: «Негайно припини гамселити своїм молотком, Джоне Тейлоре, я маю дещо спитати у цього типа». Можливо, наші пращури мали рацію.

Атикус провадив.

— Таким людям, як ми,— нам теж доведеться сплачувати свою частину того рахунку. Ми головно отримуємо таких присяжних, яких варті. Наші мейкомські достойники цим не цікавляться, це раз. Вони бояться, це два. Потім, вони...

— Бояться? Чого? — перебив Джемі.

— Ну, уяви, що, скажімо, містер Лінк Діз мусить вирішити розмір відшкодування міс Моді, наприклад, якби міс Рейчел збила її машиною. Лінк не схотів би втратити жодну зі своїх клієнток, правда? Тому він каже судді Тейлору, що не може увійти до суду присяжних, бо йому немає на кого полишити крамницю, поки він засідає. Суддя Тейлор виключає його. Хоч і дуже гнівається.

— А чому він думає, що якась із них припинить ходити до його крамниці? — спитала я.

— Міс Рейчел припинила б, а міс Моді — ні,— сказав Джемі.— Але ж голосування присяжних таємне, Атикусе.

Наш тато засміявся.

— До цього ще дуже далеко, сину. Голосування присяжних мало би бути таємним. Участь у суді присяжних змушує людину приймати рішення і висловлювати свою думку. Люди не люблять цього робити. Подеколи це неприємно.

— Присяжні Тома ухвалили рішення поспіхом,— пробурчав Джемі.

Атикус помацав кишеньку для годинника.

— Зовсім ні,— сказав він не стільки нам, скільки собі.— І саме тому я подумав, що, можливо, це вже натяк на якийсь початок. Присяжні засідали не одну годину. Вирок був неминучий, мабуть, але зазвичай вони його ухвалюють за декілька хвилин. Цього разу...— він обірвав себе і подивився на нас.— Можливо, вам буде цікаво дізнатися, що один чоловік дуже довго опирався — спершу він узагалі вимагав повного виправдання.

— І хто ж він? — Джемі був вражений.

Очі Атикуса блиснули.

— Я не мусив би вам розповідати, але все ж таки скажу. Один з наших друзів зі Старого Сарема...

— Один з Каннінгемів? — скрикнув Джемі.— Один з... я їх зовсім не впізнав... ти жартуєш,— він скоса поглянув на Атикуса.

— Ваш приятель. З якоїсь причини (мабуть, мав передчуття) я його не відхилив. Міг відхилити, але не став.

— Сили небесні! — побожно вигукнув Джемі.— Тут вони збираються його вбивати, а тут намагаються випустити на волю... Ніколи не зрозумію цих людей, хоч сто років проживу.

Атикус сказав, що просто треба з ними ближче познайомитися. Він нагадав нам, що Каннінгеми ніколи нічого ні в кого не брали відтоді, як переселилися у Новий Світ. А ще їм притаманна і така риса: якщо вам вдалося заслужити їхню повагу, вони стоятимуть за вас тілом і душею. Атикус сказав, що в нього виникло враження, такий собі натяк, що тієї ночі біля в’язниці вони поїхали назад з почуттям неабиякої поваги до Фінчів. А ще тільки грім серед ясного неба плюс ще один з Каннінгемів може примусити котрогось із них змінити рішення.

— Якби серед присяжних їх було двоє, вирок ніколи не було б винесено.

— Тобто ти свідомо ввів до присяжних людину, яка хотіла тебе напередодні вбити? Як ти міг так ризикувати, Атикусе, як?

— Якщо придивитися, то ризику майже не було. Немає різниці між однією людиною, яка збирається винести звинувачувальний вирок, й іншою людиною, яка збирається винести звинувачувальний вирок, хіба ні? Проте існує крихітна відмінність між людиною, яка збирається винести звинувачувальний вирок, і людиною, в якої виник сумнів. Цей Каннінгем був єдиний з усього списку присяжних, щодо кого я не мав цілковитої упевненості.

— А ким цей чоловік доводиться містеру Каннінгему? — спитала я.

Атикус підвівся, потягнувся і позіхнув. Ще навіть нам не час був лягати спати, але ми знали, що він хоче почитати газету. Він підібрав її з підлоги, згорнув і злегка стукнув мене по голові.

— Поміркуймо...— він щось погудів собі під ніс.— Ага, зрозумів. Двічі двоюрідний брат.

— Це як?

— Дві сестри одружилися з двома братами. Більше я тобі нічого не скажу — сама думай.

Я помучилася і вирішила, що якби я одружилася з Джемі, а Діла мав сестру і одружився з нею, то наші діти були б двічі двоюрідними.

— Ну й ну, Джемі,— сказала я, коли Атикус пішов.— Якісь вони чудні. Ви чули, тітонько?

Тітка Александра плела гачком килимок і не дивилася на нас, але дослухалася. Вона сиділа у кріслі, поруч стояв її швацький кошик, а килимок лежав на колінах. І чого це тільки пані плетуть вовняні килимки у таку спеку, мені невтямки.

— Я чула,— відповіла вона.

Мені пригадалася ота давня катастрофічна пригода, коли