Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

стипендії, а не на подарунки, то начальство може подумати, що бунтівник якийсь, мазепинець, тим більше, кажуть, що вдома міг і українських пісень заспівати, хоч освічена ж людина, не те що його батько — селюк темний. Важко було вдарити по Павлу Івановичу, але ось який привід зганьбити. Що запросив він зірку імперії, а безпеку не гарантував. Тепер напишуть усюди в світі, що в Російській імперії діаманти у зірок крадуть. І не просто діаманти, а подарунки членів правлячого дому. Це вже зовсім політика, на цьому і більші багатії, аніж Павло Іванович, згоряли.

Ото балакають люди, всіх звинувачують, а спитай їх про докази, так тільки головою закрутять. Дурниці. Вийшов я з трактиру, почав думати, де б мені ночівлю шукати, коли бачу натовп якийсь на вулиці. Наче біжать люди за кимось. Пішов я подивитися.

— Що сталося? — питаю.

— У цирку біда! Дресирувальник їхній утік, а мавпи на волю вирвалися, оце їх ловлять!

Про мавп я вже чув, це такі істоти з південних країн, ні на що не схожі. Ну, хіба що трохи на козла, але по деревах лазять чудово, їдять не траву, а фрукти всілякі. Он дивлюся — одну мавпу, яку в народі зовуть «бібізяна», на дерево загнали. Залізла та мавпа на саму верхівку, наче ото кіт, що від собак тікав. Сидить там і матляється на своїх довгих лапах. Руда та страшна морда в нього, трохи на людську схожа, тільки шерстю вкрита.

— Злізай, зараза така! — кричать йому знизу, а воно за гілку тримається і верещить, наче його ріжуть. Підлітки почали камінням жбурляти, а потім хтось вигадав березу, на якій мавпа сиділа, розхитувати. Береза молоденька, хитається, матляє мавпою, а та верещить, злякалася, мабуть.

— Навіщо вам вона потрібна? — питаю в мужиків.

— Та хіба ж можна її залишити? Істота дика, кажуть, на дітей може нападати! Гірше вовка! Ми вже всіх мавп переловили, тільки оце одоробло залишилося! — кричать мені мужики, дивлюся, що розпалилися вже. Он сокири несуть, будуть берізку рубати. Вже й застукали сокири дружньо. Мавпа наче зрозуміла, що коїться, розкачалася на верхівці та як стрибне! Всю вулицю перелетіла легко, об стінку будинку вдарилася і впала б, але одною рукою схопилася за стропило, що стирчало, підтягнулася, стрибнула на балкон і ось уже на даху сидить, аж тремтить, бідолашне, з переляку.

— Лови гада! Рушниці давай! Стріляй потвору! — кричать чоловіки.

— Припинити! Припинити! — це прибіг якийсь чоловік, із освічених, в окулярах, при сюртуку. — Не сміти стріляти! Я зараз сам його спіймаю!

Дивляться мужики на цього дивака і регочуть. Бо ж он які справні чоловіки і не спіймали, а тут якийсь в окулярчиках ловити вирішив.

— Що ти піймаєш? — питають зухвало з натовпу.

— Драбину давайте! Я професор зоології, я на тваринах знаюся! — наполягає чоловік.

Але не це подіяло, а те, що боялися мужички на дах до мавпи лізти. Бо ж істота дика, а дах високо, якщо звідти гепнутися, то всі ребра переламати можна. То принесли драбину, поставили до стіни, і чоловік поліз. Дивлюся, щось за пазухою тримає.

— Хто це такий? — питаю місцевих.

— Це Олексій Капуста, викладач реального училища. Він жаб ріже.

— Кого? — дивуюся. Щоб курей різали, гусей чи свиней — таке чув, але жаб навіщо? Невже набрався дурості від французиків, які жаб їдять? — Кого ріже?

— Жаб. Пацани ото на озерах назбирають йому цілу корзину, він рубль заплатить, а потім ріже їх.

— Їсть, чи що? — дивуюся я.

— Тьху, ні! Вчений він, досліджує щось. Кажуть, і з нечистою силою пов’язаний, — гомонять у натовпі.

Капуста тим часом виліз на дах. Ще на драбині було помітно, який він схвильований і непевний, а як на дах став, то одразу послизнувся і ледь не впав, аж скрикнула вся вулиця. Але втримався. Поліз потроху до козирка даху, де мавпа сиділа, Я відійшов, щоб добре видно було. Онде Капуста дістав щось із внутрішньої кишені піджака.

— Що це в нього? — дивуюся я, бо бачу, що руде в руках.

— То помаранч, — пояснює якийсь дядько поруч.

— Помаранч?

— Фрукт такий, не місцевий. З-за кордону його везуть для панів, великих грошей коштує, — пояснює. Дивлюся на нього, з вигляду прикажчик якийсь. Про помаранчі я чув, але вдаю, наче перший раз бачу.

— Це щось на кшталт бунанів? — питаю.

— Ба, бананів! — виправляє мене прикажчик. — Це різні фрукти, хоча за ціною майже однакові, дорогі. Але помаранчі кращі, бо лежать довше. А банани ті, раз-два, плямами вкрилися і згнили. Невигідна справа.

— То в Сумах ними не торгують?

— Та чого ж, торгують. Але обережно. Без особливого замовлення намагаюсь не возити.

— І часто замовляють? — питаю так, наче просто розмову підтримую.

— Не часто. Ото минулого року Павло Іванович Харитоненко прийом організовували великий, то банани замовляли, аж три ящики. А цього року тільки імпресаріо Ксенії Дмитрівни Пяльцевої в мене замовив гроно, — каже прикажчик урочисто, видно, що хвалиться.

— Та ви що! — аж підстрибую я. — Самої Ксенії Дмитрівни! Ви впевнені?

— Впевнений. Хоча він і приховувався, — посміхається прикажчик, а я вже на нього дивлюся, а не на те, як викладач на даху підманює мавпу помаранчем.

— Як приховувався? — питаю з підозрою, наче не довіряю.

— А так. Вуса приклеїв, капелюх на обличчя насунув.

— Може, то й не він був?

— Він. Я ж потім його бачив, коли він із Ксенією Дмитрівною до кадетського корпусу їхав. Повні вулиці людей стояли, щоб подивитися на неї. Ох і голос!

— А коли банани ті отримали?

— Та позавчора. Вранці з Харкова потягом передали. Ото я одразу гроно і віддав. Хотів контрамарочку попросити, а імпресаріо зашарівся і втік. Ох ти! Схопив! — кричить прикажчик.

Капуста на даху мавпу підманив до себе і взяв на руки. А та — ні щоб тікати — обхопила лапищами своїми викладача, наче маля мамку. Він потроху вниз поліз.

— Розійдіться! Розійдіться! — кричить натовп. Хто б там його послухав, всім же цікаво було на мавпу зблизька подивитися.

— Гольмц по Соборній їде! Гольмц! — крикнув я у натовп, і тут уже всі вмить забули про мавпу і побігли дивитися на загадкового англійського гостя. Поки