Читати книгу - "Жовтий князь"

з’їв, а решту, разом з половиною хлібини в торбинці поклав під мамину подушку. Він тільки і мріяв принести зароблений хліб. Карбованці сховав до підпіччя, серед ганчірок: в селі вони були простими папірцями голодного. Пішов по садибі. Могилки почали заростати після недавнього полоття.

В сарайчику все припало пилом, де не затекло від дощу. Вулиця – як річечка бур’яну: пливла, стрічаючися з подібними їй, поки дохлюпнула до площі, недалеко від якої, під рештками тину, сиділа жінка з дитиною на руках. Зривала зелену кропиву і їла: пожувавши, давала дитині.

Рідко сновигали люди, схожі на нецьогосвітні тіні. Підходили до сільради подивитися, а там приклеєно газету, звідки літерами чорніє: «…стало веселіше», і з фотографії надимається товстовусий вид посередині; зиркають по боках дрібніші панки з орденами.

Також – оголошення, що під страхом найвищої кари треба хоронити померлих.

Хлопець, прочитавши, сів біля стіни, трохи осторонь, можливо, хто-небудь знайомий з’явиться. З дверей виступив обтеклий височинець і ладнається курити. А два старші вимандрували крізь бур’яни – читати наказ: обмірковують його.

– Звісно, покійників треба ховати! Бо як же так? Чума вчепиться, тоді пропали послідні.

– Що треба, то треба, а хто ж ховати буде? Ніхто руки з лопатою не зведе. Гірко сказати, скільки лягло.

– Скільки набереться?

– Ну, та скільки: кажуть, із наших тисячі семисот по цілому селу, вже є вісімсот тридцять, про яких знають, що готові на місці – по списку. Половина живих розбрелась. На стороні попадали. Хто ж зостався, той дохлий, самого під руки води, і мруть щодня. З половини, що тут була, вже теж половина переставилась. Хлопче ти чий?

– Катранників…

– Чого ждеш?

– Дома нікого нема – я один. Там страшно.

– Біда тобі, хлопче! Держись, може, виживеш! Ми всі, як кажуть, поганяєм до ями.

Озвався тоді одутлий, тяжко хмурячись і прихриплюючи:

– Таке й скажете! В нас тимчасові труднощі будівництва, а вам все – як ніч, все – до ями.

Один старший мружився, слухаючи, і відповів з посиленою байдужністю:

– Гляди, Грицьку, може, знов доведеться живе курча їсти!

Задишкуватий, що напоготові тримав цигарку, обурено скинувся всім виглядом, але не сказав нічого. Помовчав; потім махнув рукою, з виразом крайньої досади, і пішов.

– Чого ви йому про курча? – цікавиться співбесідник.

– Хіба не знаєте: це ж той Грицько, що його замкнули в тюрму, бо він, сіючи, насіння в картузі сховав. Одсидів своє, і випускають, – бачте, таки ж комуніст, їм свій. От він із району вертається додому і втомився дуже. Зійшов з дороги, присів під хатою, отак, як цей хлопець: сидить і відпочиває; очі заплющив. А недалеко куриця греблася в смітті, знаходила зерно курчатам. Грицько був виморений і голодний, уже і розпух. Почув, що куриця землю дряпає, і очі розкрив: бачить курча близько… він аж очима загорівсь, простяг руку, вхопив курча і – в рот його! Хоч воно ще живе і пручається, він його жує разом з пір’ям. Квочка зчинила крик, кидається на Грицька, дряпає, крилом б’є, хоче врятувати курча. А він уже доїдає. Почула хазяйка курячий крик і вибігла, бачить: Грицько доїдає курча, а квочка кидається і дряпає йому руки. Почала хазяйка лаяти його на всі заставки. Люди на дорозі спинились. Грицько тоді піднявся і мовчки пішов, а вона їм каже: Грицько живе курча з’їв. Похитали люди головами і пішли далі.

– Так це той Грицько?

– Він; як вернувся, його жінка мала трохи буряків і відгодувала. Тепер потовстішав.

– Дивно: живе курча з’їв, а ще нам вичитує. Я в селі довгенько не був; чув, що судили якогось Грицька з картузом насіння. А де ж Лук’ян, що все – «за»?

– Нема Лук’яна.

– Де дівся?

– Та де ж, – хто не спита про Лук’яна, то кажуть: він під селом і досі голосує «за». Замерз, бідолаха, сніжком притрусило, тільки рука зверху піднята була. Люди йшли і, побачивши, сказали: «Лук’ян голосує “за”».

– Дивні знаки! – зітхнув співбесідник. – Хлопче, а ти шастай по колгоспній яровині, тебе ніхто не спіймає; там наїдки будуть. А то пропав.

Андрій підвівся і, коли відходив додому, заглянув крізь вікно: в сільраді, біля стола стовбичив гурт, покурюючи і нудячись.

Всюди на селі – пустош і розвалля серед злих бур’янів, звідки навіть кішка ніде не нявкне і не вигляне грядкова цвітинка, вирощена дбайливою рукою. Чорно, чорно, як після переходу пекла. Тишина смерті.

Тільки від дитячого будинку чути стишені голоси. Ідучи мимо, Андрій побачив з десяток дітей, як вони після мисочки обідньої юшки ступають до ліжок, ніби зовсім стародревні, хоч і дрібні скелетики. І така дідівська поважність в обличчях, запалих цілком і вкритих зморшками, крізь які жодна усмішечка не засвітиться. Лобики важко нависають над погаслими очима і стемнілими лицями. Мов на могильних черепах, виступають зуби, обтягнуті довкола самою шкірою.

Животики болять і тому збір дитячий припадає на ліжках – рачками, підібгуючи коліна під груди, до ліктів, з опущеними вниз животиками, як мішечками: тоді легшає мука. Андрій знає, бо іноді сам так робить.

Обминувши будинок, він околицею побрів навпростець додому. І думав: тій жінці, що з дитиною кропиву їсть, винести треба скибку хліба, одну скибку, нешироко відрізану. Того, що зостанеться, досить на двох, поки куплять «комерційний» хліб. Як вернувся додому, розв’язав торбинку і, відкраявши шматок від хлібини, загорнув його в аркуш; сховав під пахву, а то стрічні побачать і віднімуть. Поніс жінці, що сиділа в кропиві і годувала дитя. Але її там не було: не знати, чи відійшла кудись, чи вмерла і її забрали погребники, яких тепер підганяє смертний наказ.

Дарія Олександрівна вернулася на станцію, де загубила сина, і вже не могла звідти відійти; все ждала. А раз вирішила твердо; їхати додому! – однак, тільки склала це в думках, як відчула непевність. Знов нещаслива станція, мов тягнущий магніт, непереможно в’язала. З’явився сумнів, чи син дома, і настрахав можливий поворот подій: от вона приїжджає в село, якраз – коли син, шукаючи її, добіжить до цієї станції, бо тут загубив маму.

Від часу втрати з нею настала переміна, ніби щось невмолимо зрушилося в її житті і в самому душевному складі. Раптові напади невиразимого страху чергувалися з короткою безпам’ятністю: в місцях, які недавно бачила і згадувала. Тепер стоїть і не знає, де вона; від того жаский, не відчутний в тілі, але пекучий, мов ватра, біль напливає на її свідомість і серце. Часом зляканість виростала в найдикіший жах, що обгортав зір, і вона знічувалась решткою думок. Відверталася