Читати книгу - "Жовтий князь"

Щодня в ліс, на довгу поляну, заповнену могилками, виносять покійників.

Хлопцеві вся душа болить від згадки про самітню маму, що шукає його. Вночі він прокидається. Якась темна тривога надходить: ніби передчуття пожежі. Після того вдень, як півсонний, він дивиться навколо нетямущим поглядом. Одного вечора сказав дядькові Никифорові:

– Я до мами поїду. Може, вмирає.

– Не хотів би тебе пускати, бо часто так бува – всі в хаті пропадають. Я думав: хоч би одно вижило. Ну, раз вирішив, їдь! Коли схочеш, тоді й вертайся сюди. Візьми листок, тут твоя дорога накреслена, думаю, вірно, бо я розпитував.

Дав гроші і торбинку з харчами. Провів до станції, прощаючи; подивився вслід, прошепотів собі:

– Таке бідне хлопча!

І повагом, схиливши чоло, вернувся в табір.

27

Зароблені і подаровані гроші беріг хлопець для мами: на «комерційний» хліб. Їхав «зайцем», ховаючись від залізничних доглядачів, що ловили з суворою ретельністю. Тому забарився; торбинка спорожніла: тільки ложка, ніж, кухоль, сіль та півхлібини обважнюють її. Крім старого часопису як паперу на розпал, також сірники – про всякий випадок.

На старому вокзалі, де потяг став надовго, Андрій виліз із-під вагонного черева: роздивитися навкруги. Від темного кооперативного кіоска, що за кількома сусідніми домиками, на порожнині, люди щось несуть, тримаючи в папірцях. Черга всього на два десятки.

Стрічний дідок з кругласто підстриженою борідкою, ніби крейдяною, ставши коло вокзальної стіни, розгорнув папірець і почав їсти якийсь кусник; їв, їв, а тоді враз спинився – не може далі!.. Раптом зблід і вхопився за підгруддя, аж захитаний: обперся об цеглу. Винесло назад з його уст, що з’їв. Поглянув він на Андрія і, крізь сльози від спазм, промовив:

– Не купуй, хлопче! Це – людятина, дешева і солодкава; по державній ціні, а м’ясо, як смерть. Згрішив я навіки. Вернись, не підходь туди!

Андрій почав обминати близькою стороною, весь час поглядаючи на чергу коло кіоску: чорно там, ніби в пеклі. Скоро черга розпалася і хтось голосно промовив – для всіх:

– Розібрано!

Нишпорив скрізь на станції Андрій; нічого споживного, крім перестояної води. А недалеко – розложисті схили і рівнини з ярками, з горбиками коло зелених нивок, схожі на околиці села, де з батьком полювали ховрахів. Хіба спробувати самому? Близько струмок: можна нору залити.

Поряд смітярки валялася бляшаниця, як збан, стара і дірява. Хлопець позабивав просвітлини чопиками з гілочок і ганчір’я; заліпив смолою, набираючи від шпал, складених на відгоні. Дроту багато навкруги, іржавого і поскручуваного, – з нього приробив дужку до цебра. Озброївся подобизною щупа, кілочками, ломакою.

Ховрашиних нірок на полі багато: обсипаних і зарослих. Коли натрапив на свіжий вхід, то, готуючись до наступу, позавалював сусідні печерки, щоб нікуди було вижитому ховрахові вбігти. Заливав нору – звірика ж немає… «Він – як качка, чи що?» – досадує хлопець; пробує мацати дротиною: даремно, бо нора надто крива. Коли відпочивав, щось метнулося і вскочило в одну з незабитих нірок, геть далі. Зразу ж мисливець загородив її двома кілочками, а всі входи навкруги позасипав.

Знов виливає відра води, одно по одному, від ховраха ж – ні знаку! Хлопець думає: «Може, втопився?» Скоро наторкнув дротиною і її закрючкою підтягає звірика нагору. Той піддається: вилазить; от-от – вискочить і побіжить. Тоді вхопивши ломаку, хлопець пригинається до землі, стрибнути готовий.

Влучено звірика, коли вибігав з нори, влучено з недостатньою силою, тому, приглушений на мить, знов підплигнув і побіг шукати вільного сховища. Мисливець – за ним. Б’є і ніяк не поцілить! Раптом так невдало крутнувся, що пропустив один удар, а наступним, прискореним і зробленим наосліп, попав звірика по спині – хряснуло в ній… і тоді ховрак поволі поліз, припадаючи до ґрунту. Самому мисливцеві судома настала в нервах від прикрого почуття. Зопалу, як також з остраху зостатися голодним, він добив тваринку, що декілька разів сіпнулася, конаючи, і околіла.

Захеканий стояв хлопець і вражений болісно, і збурений, з огидою до самого себе, що аж пекла серце. Здалося: тваринка перед загибеллю дихнула на нього такою ненавистю, що якби її почуття обернулося в діючу силу, він був би на місці вбитий, мов блискавкою. Він притих і порається коло здобичі: дикий голод, розбуджений від клопітливого дня, приспішує рухи і ніби закриває очі млистою смугою, крізь яку вже не видно нічого страшного і огидного. Розрізано ховрахові живіт і викинуто тельбухи; голову теж – геть! Зідрано шкіру і, разом з відпадами, впущено в нору і засипано.

На вибалках руділи сухі бур’янці – ними хлопець розвів огонь: смалить обполосканого ховраха, перевертаючи його на дротині, в димку принадливому, з теплою пригірклістю.

Поклавши смаженину на часописний папір, здобутий з торбинки, відрізає кусень і жує швидко, навіть хрумкає, нібито – огірок. От, вже думає: «Досить!» – спиняє свою хижість, і знов жує.

Але відчуває дивну ніяковість; підводить голову і враз бентежиться: поблизу літня жінка стоїть і спостерігає, як він їсть. Непорушна. Ніби стовпик. Аж чорна: висохла від голоду. Стоїть і всіма очима дивиться на ховраха, мов заворожена. Ні слова не каже. Тінь – і годі. Хлопцеві стало так недобре, що він похапцем склався і пішов. Виправдувався в думці, мовляв, тепер «кожен – собі». Однак через хвилину стало ще гірше, аж похолодніло їдкістю на серці! Він оглянувся… Де стояла жінка, там і застигла – не зрушилася з місця. І не гукає; не просить. Лише дивиться, як сновида.

Вернувся хлопець до пригаслої ватри; відділивши частину ховраха і поклавши на папір, простягнув жінці:

– Тітко, візьміть!

Вона трохи ворухнулась і знов застигла.

«…Боїться мене, бо маю ніж, – вирішив хлопець, – така перелякана». Поклав ховрашатину коло багаття і попростував до станції; коли ж оглянувся знов – жінка сиділа, схилившись коло голубуватого слабіючого диму, і їла.

З допомогою креслення, що склав після всіх розпитів дядько Никифор, легко було знайти свою станцію. Околиці ж видалися чужими. Бур’яни вподовж дороги – як нетрі; і її саму вкривають, височіючи над коліями. Обстали село і двори затопили. Стежок немає до хат, що, стемнівши, хиляться в зарості. Скрізь пустка!

Андрій узяв ключ під стріхою і відімкнув двері – холодною вогкістю потягнуло в обличчя. Оглянувся по хаті; прочитав лист від мами: «Андрійку, як прийдеш і мене не буде, не тікай нікуди, а жди…» Так жаль маму! – ніякими словами не міг би висловити.

Знайшов корж, надломаний і торкнутий плямками цвілі по нерівній поверхні. Шматок