Читати книгу - "Шоколад"

білі, з малесенькими жовтими квіточками по обідку, келихи – три види – кришталеві, кидають райдужні відблиски на білу скатертину, немов виткані із сонячного світла гнізда. У центрі – композиція з весняних квітів, принесених Нарсісом. Біля тарілок акуратно згорнуті серветки, на кожній – іменна картка гостя.

Арманда Вуазен, Віана Роше, Анук Роше, Кароліна Клермон, Жорж Клермон, Люк Клермон, Ґійом Дюплесі, Жозефіна Бонні, Жюльєн Нарсіс, Мішель Ру, Бланш Дюман, Серізет Плансон.

Останні два імені викликали в мене подив, але потім я згадала Бланш і Зезет, котрі жили на судні, пришвартованому трохи вище по ріці. Дуже здивувалася, коли зрозуміла, що, виявляється, до цієї миті не знала, що Ру – справжнє прізвище, вважала, це – прізвисько, тому що він рудий.[48]

О восьмій годині почали прибувати гості. Я сама покинула кухню о сьомій, щоб швидко прийняти душ і переодягтися, і, коли повернулася, побачила на річці перед будинком Арманди судно, з якого сходили річкові бурлаки. На Бланш широка спідниця й мереживна блузка; Зезет у старій чорній вечірній сукні, руки в татуюваннях, у брові горить рубін; Ру в чистих джинсах і білій футболці. Усі з подарунками, загорненими або в ошатний папір, або у шпалерний аркуш, або в шматок матерії. Потім прийшов Нарсіс у своєму недільному костюмі, за ним – Ґійом з жовтою квіткою в петлиці, слідком – Клермони, удавано добродушні й веселі. Каро підозріливо косує на річкових циган, але демонструє гарний настрій, коли вже така жертва неминуча… Поки ми розпалювали собі апетит аперитивом, солоними горішками й малесеньким печивом, Арманда на наших очах розкривала подарунки. Анук намалювала для неї кішку й піднесла подарунок у червоному конверті, Бланш подарувала банку меду, Зезет – лавандове саше з вишитою літерою «Б». «Не встигла зробити з вашим ініціалами, – безтурботно пояснює вона, – але на наступний рік обов’язково зроблю». Ру вручив іменинниці вирізаний з дерева дубовий листок – дуже схожий на справжній – із гроном жолудів біля корінця. Нарсіс приніс великий кошик фруктів із квітами. Подарунки Клермонів були більш коштовними. Каро піднесла Арманді шарф – не «Гермес», але все-таки шовковий, відзначаю я, – і срібну вазу для квітів, Люк – щось переливчасто-червоне в пакеті з гофрованого паперу, який він ховав від матері під купою здертого впакування… Арманда, затуляючи долонею рота, із самовдоволеною усмішкою шепоче мені: «Блиск!» Жозефіна подарувала золотий медальйон.

– Тільки він не новий, – з винуватою посмішкою каже вона.

Арманда надягла медальйон на шию, міцно обійняла Жозефіну й хоробро плеснула у свій келих червоного вина «Сен-Рафаель». Я вийшла на кухню, звідки було чути розмову, яку вели в саду. Готувати на велику кількість гостей – справа непроста, вона потребує надзвичайної зосередженості, але все-таки я встигаю стежити за тим, що коїться в саду. Каро дуже мила, готова насолоджуватися ласощами. Жозефіна мовчить. Ру й Нарсіс із захватом розмовляють про екзотичні фруктові дерева. Зезет, недбало тримаючи на зігнутій руці дитину, писклявим голоском наспівує якусь народну пісеньку. Я помітила, що її малюк теж прикрашений хною. Пухкий, сіроокий, з розмальованою татуюваннями золотавою шкірою, він схожий на маленьку диню.

Вони перейшли до столу. Арманда, радісна й енергійна, говорить більше за інших. Я також чую тихий приємний голос Люка, він розповідає про прочитані ним книжки. Голос Каро суворішає, – очевидно, Арманда налила собі ще.

– Maman, ти ж знаєш, тобі не можна… – дорікає вона матері, але та у відповідь лише сміється.

– Сьогодні мій день народження, – весело заявляє вона. – І на своєму святі я нікому не дозволю нудьгувати. Тим більше – самій собі.

Більше на цю тему не говорили. Я слухаю, як Зезет фліртує з Жоржем, а Ру з Нарсісом обговорюють сорт слив.

– «Лангедокська красуня», – поважно каже останній. – Як на мене, це найкращий сорт, – плоди солодкі, маленькі, з ніжним пушком, як на крилі метелика…

Ру не згодний.

– «Мірабель», – стверджує він. – Єдина слива, яку варто вирощувати. «Мірабель».

Я повертаюся до плити, на якийсь час зосереджуючи увагу на готуванні.

Мене ніхто не вчив готувати, я – кухар-самоучка, мій учитель – одержимість. Мати чаклувала над зіллями, я ж підняла перейняті в неї навички до нинішнього свого мистецтва. Ми з нею завжди були різними. Вона мріяла про ширяння духу, зустрічі в астралі й про загадкові субстанції; я вивчала рецепти й меню, викрадені з ресторанів, які нам були не по кишені. Мати незлобиво жартувала над моїми мирськими захопленнями.

– Це навіть дуже добре, що в нас немає грошей, – говорила вона мені. – Інакше ти давно б розповніла, як льоха.

Бідолашна мама. Марнославство не залишало її до кінця: вона раділа, що втрачає вагу, навіть коли вже сохла від раку. І в той час як вона ворожила на картах, щось бурмочучи собі під ніс, я вчила напам’ять назви страв, яких ніколи не куштувала, повторювала їх, як заклинання, як таємничі формули безсмертя. Тушкована яловичина. Гриби по-грецьки. Ескалоп по-рейнському. Крем-брюле. Шоколадний торт. Тирамісу. У незримій кухні своєї уяви я готувала, дегустувала, експериментувала, поповнювала свою колекцію рецептів традиційними стравами тих місць, у які заводила нас дорога, вклеювала їх до свого альбому, немов світлини старих друзів. Вони надавали зміст моїм мандрам. Глянсові вирізки на брудних сторінках були вказівними стовпцями на тернистому шляху наших мандрівок.

І зараз я уявляю їх, наче давно забутих друзів. Томатний суп по-гасконськи подаю кожному зі свіжою базилією і шматочком пирога, приготовленим у такий спосіб: на просочений оливковим маслом тонкий корж укладаються скибочки соковитих помідорів і анчоус із оливками, і все це печеться на повільному вогні до стану майже п’янкої запашності. Я розлила у високі фужери «Шаблі» вісімдесят п’ятого року. Анук потягує лимонад зі свого келиха з виглядом досвідченої аристократки. Нарсіс цікавиться рецептом пирога, нахвалюючи якість чудових місцевих помідорів, які, на його думку, набагато м’ясистіші й пахучіші за геометрично правильні, але несмачні тепличні томати. Ру розпалив жаровні по обидва боки столу й збризнув їх цитронелою, щоб відігнати комах. Каро спостерігає за матір’ю з осудом у погляді. Я їм мало. Надихавшись за день кухонними запахами, до вечора я відчуваю надзвичайну легкість у голові, усі мої почуття неприродно загострені, я напружена, і тому, коли рука Жозефіни ненароком торкнулася моєї ноги, я ледь не скрикнула від несподіванки. «Шаблі» холодне й терпке, і я п’ю більше, ніж варто було б. Барви навколо стають яскравішими, голоси звучать дзвінкіше. Я чую, як Арманда захоплюється тим, як я все приготувала. Несу зелений салат, щоб зажувати смак з’їдених страв, потім