read-books.club » Сучасна проза » Шоколад 📚 - Українською

Читати книгу - "Шоколад"

106
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Шоколад" автора Джоан Харріс. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 71 72 73 ... 80
Перейти на сторінку:
Звичайно.

Від розгубленості я не одразу знайшов відповідні слова. Вона потягнула мене за сутану, наполегливо потребуючи моєї уваги.

– Так, дзвони. Вони полетять у Рим на зустріч із папою і повернуться з шоколадом…

Вони одержимі шоколадом. Про що б не думали, головним акордом їхніх думок стає шоколад – слово-приспів, повторюване пошепки, на весь голос, хором.

– Чому всі тільки й говорять про шоколад? – заревів я, не зумівши стримати гнів, що сколихнувся в мені. Личко дівчинки зморщилося від сум’яття й жаху, і вона з плачем кинулася від мене через площу. Отямившись, я покликав її, але було пізно. Маленька крамничка з вітриною, затягнутою подарунковим папером, посилала мені здалеку переможну усмішку.

Сьогодні ввечері буде виконано обряд поховання Тіла Христового в Гробі Господньому, діти нашого приходу розіграють сцену останніх хвилин життя Христа, і в церкві, як тільки почне меркнути світло, запаляться свічки. Для мене це одна з найбільш сповнених хвилювання подій року, тому що в ці миті вони – мої діти, серйозні й статечні у своєму строгому вбранні, – належать тільки мені. Але чи стануть вони нині думати про страждання Ісуса під час урочистої меси? Або будуть облизуватися, передчуваючи непотрібну обжерливість? Її вигадки про літаючі дзвони й бенкети заразні, заводять в оману незрілі душі. Я теж намагаюся спокусити їх, проповідуючи вигоди благочестя, але похмура пишнота церкви не витримує жодного порівняння з її казками про летючі дзвони.

По обіді я завітав до Арманди, адже вона сьогодні іменинниця. У її будинку панує суєта. Я, звичайно, знав, що вона збирає гостей, але подібного розмаху не міг собі навіть уявити. Каро згадувала про вечірку кілька разів – казала, що краще б не ходити туди, але не хоче втрачати можливість раз і назавжди помиритися з матір’ю, – хоча, я підозрюю, вона навіть не здогадується, яке грандіозне планується торжество. На кухні я застав Віану Роше, вона поралася там із самого ранку. Жозефіна Мускат запропонувала використати також і кухню кав’ярні, оскільки в маленькому будиночку Арманди важко вести великі приготування, і тому, прибувши туди, я побачив, як ціла юрба помічників переносить тарелі, каструлі й супниці з кав’ярні до будинку іменинниці. З прочиненого вікна струменів густий пряний аромат, від якого в мене мимоволі набігла слина. У садку працював Нарсіс – накидав рослини на ґрати, споруджені між будинком і хвірткою. Враження приголомшливе: дерев’яна конструкція, обплетена ломиносом, іпомеєю, бузком і чубушником, схожа на квітковий навіс, крізь який сотаються промені сонця. Арманди ніде не було видно.

Мене засмутила показна демонстрація настільки непомірного марнотратства. Влаштувати бенкет у Страсну п’ятницю… На це здатна тільки Арманда. Настільки кричуща пишнота – квіти, їжа, обкладені льодом ящики із шампанським біля дверей – це ж блюзнірство, знущання над сином Господнім, який прийняв муку. Завтра я обов’язково поговорю з нею. Я вже хотів піти, аж раптом помітив біля стіни Ґійома Дюплесі, який гладив одну з кішок Арманди. Він поштиво підняв капелюха.

– Допомагаєте? – довідався я.

Ґійом кивнув.

– Так, запропонував допомогу, – не став заперечувати він. – Тут до вечора ще ох скільки справ.

– Ваша участь мене дивує, – виговорив йому я. – Та ще в який день! Цього разу Арманда перестаралася. Такі витрати! Не кажучи вже про неповагу до церкви…

– Вона має право відзначити своє маленьке свято, – тихо відповів Ґійом, знизуючи плечима.

– Вона погубить себе обжерливістю, – сердито зауважив я.

– Мабуть, вона вже в тому віці, коли може чинити так, як вважає за потрібне, – сказав Ґійом.

Я з осудом подивився на нього. Він сильно змінився з тих пір, як почав спілкуватися з Роше. Колись властиве його обличчю вираження скорботної сумирності поступилося місцем свавіллю на грані нахабства.

– І мені не подобається, що рідні Арманди втручаються в її особисте життя, – зухвало додав він.

Я знизав плечима.

– А мене дивує, що ви взяли її бік. Від вас я цього не очікував.

– Життя повне сюрпризів, – відповів Ґійом.

Якби ж так.

36

28 березня. Страсна п’ятниця

На якімсь етапі, досить рано, я забула про те, з якого приводу організую торжество, і захопилася власною діяльністю. Анук гралася в Маро, а я натхненно, намагаючись не пропустити ані найменшої деталі, керувала приготуваннями до найбільш грандіозного бенкету, який мені доводилося влаштовувати. У моєму розпорядженні три кухні. У величезних печах «Мигдалю» я печу торти, у кав’ярні «Маро» готую морепродукти, у крихітній кухоньці Арманди – супи, приправи й гарніри. Жозефіна хотіла позичити Арманді столові прибори й тарілки, але бабуся з посмішкою покачала головою.

– Посуд є, – відповіла вона. І дійсно, у четвер рано-вранці прибув фургон з Ліможа з емблемою великої фірми, яка доправила два ящики з келихами й столовим сріблом і один ящик посуду з вишуканої порцеляни. Увесь товар був запакований у стружку.

– Певно, онуку видаєте заміж, еге ж? – з посмішкою поцікавився водій, забираючи в Арманди підписані чеки. Бабуся весело гмикнула.

– Можливо, – сказала вона. – Може, і так.

Усю п’ятницю вона була в бадьорому настрої, нібито наглядаючи за приготуваннями, а насправді просто заважаючи іншим. Немов пустотлива дитина, встромляла пальці в соуси, знімала накривки зі страв і зазирала в гарячі каструлі, поки я нарешті не вмовила Ґійома відвезти її на пару годин до перукаря до Ажену, – хоча б для того, щоб позбутися її настирливої участі. Повернулася вона зовсім іншою – з елегантною стрижкою, у новому модному капелюшку, у нових рукавичках, у нових туфлях. Туфлі, рукавички й капелюшок одного відтінку – вишнево-червоні. Це улюблений колір Арманди.

– Потроху позбуваюся чорного, – з радістю доповіла вона мені, всідаючись у своє крісло-гойдалку, щоб спостерігати за приготуваннями. – До кінця тижня, диви, зовсім осмілію й придбаю собі червону сукню. Уявляєш, як з’явлюся в ній у церкві. Блиск!

– Відпочиньте хоч трохи, – строго мовила я. – Вам цілий вечір приймати гостей. Не вистачало ще, щоб ви заснули за десертом.

– Не засну, – запевнила мене бабуся, але погодилася подрімати з годинку на післяполудневому сонечку, поки я буду накривати на стіл. Інші розійшлися по домівках, щоб трохи відпочити й переодягтися до вечері. Обідній стіл – величезний, непомірно величезний для маленької вітальні Арманди. Усі запрошені вмістяться досить легко. Знадобилося чотири особи, щоб перенести цю важку річ з оксамитового дуба до спорудженої Нарсісом альтанки, під навіс із листя й квітів. Скатертина з камки із витонченою мереживною облямівкою пахне лавандою, якою Арманда обклала її в шафі давним-давно, одразу ж після весілля. Подарунок бабусі, пояснила вона, жодного разу ще не користувалася. Тарілки з Ліможа

1 ... 71 72 73 ... 80
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шоколад», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шоколад"