Читати книгу - "Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи"

class="p1">Тут можна пригадати переможні заяви Шлеґеля «Той, хто нездатен витримати вигляду богині, нехай втече або загине» та Новаліса «Той, хто не бажає зняти покривало з богині, не є справжнім учнем». Для Новаліса та інших романтиків розкрити Ізіду означає, як ми бачили, зустріти власне Я[1014]. Ніцше, ймовірно, натякає на це, коли каже про «тверезих людей», які претендують «споглядати реальність без покривал». Ці тверезі люди справді постають в описі Ніцше не стільки як романтики, скільки як реалісти та об’єктивісти, які претендують на звільнення від будь-якої пристрасті у пошукові істини. Проте, він також зазначає з цього приводу:

Лише ви споглядаєте реальність без покривал і, можливо, ви є її найкращою частиною — О ви, чудові образи Саїса! Чи не залишаєтеся ви самі, у вашому найбільш позбавленому покривал стані, надзвичайно пристрасними і темними істотами […], які завжди схожі на закоханого художника?[1015]

Вигук «О ви, чудові образи Саїса!» є, вочевидь, іронічним. Він стосується того, що мають на думці ці «тверезі люди», коли стверджують, що розкриваючи Природу вони розкривають власне Я.

Проте, у вступі до «Веселого знання» Ніцше має на думці насамперед поему Шіллера, про яку йшлося у попередньому розділі, «Прихований образ Саїса». У цій поемі йдеться про юнака, охопленого бажанням розкрити статую Ізіди, адже ієрофант сказав йому, що за покривалом богині приховується сама Істина. Він проникає вночі у храм та наважується зняти покривало. Він помирає від смутку, нічого нікому не розказавши про побачене[1016]. У контексті цієї згадки про Шіллера у Ніцше Шарль Андлер[1017] цитує кінець «Кассандри» Шіллера: «Лише помилка є життям. А знання — це смерть». Ці слова справді могли би підсумувати думку самого Ніцше[1018]. Проте песимізм Шіллера є ідеалістичним песимізмом, що зачиняється в Ідеалі, у відмові від життя.

Хай там як, Ніцше рішуче пристає на бік тих, хто, як Руссо чи Ґьоте, відмовляється вирвати у Ізіди її покривало:

Потрібно більше поважати сором’язливість, із якою Природа приховується за своїми різнобарвними загадками та непевностями.

У цих рядках можна легко впізнати відлуння афоризму Геракліта, про який ми ведемо мову упродовж усієї книги, та, одночасно, відлуння настанови Ґьоте[1019], який рекомендував шанувати таємницю та відмовляв Генія розкрити статую Ізіди або, як каже Ґьоте, статую Природи-Сфінкса, «цього монстра». Ніцше, без сумнівів, натякає на «загадки» саме цього Сфінкса Ґьоте:

Шануй таємницю,

І нехай очі твої не піддадуться пристрасній жазі.

Природа-Сфінкс, цей монстр

Вжахне тебе численними грудьми[1020].

Не викликає сумнівів, що саме цей образ Природи-Сфінкса у поемі Ґьоте підвів Ніцше до метафоричного уявлення про Природу, проте не з рисами Ізіди, як цього вимагала традиція, а радше з рисами Сфінкса. Цей страхітливий образ досить рано з’явився у творі молодого Ніцше, написаному ще під впливом Шопенгауера: «Грецька держава» (Різдво, 1872), у досить несподіваному контексті. Йдеться про пояснення відчуття сорому, що його Греки мали стосовно праці та рабства: «У цьому почутті сорому приховується несвідоме знання того, що справжня мета потребує цих передумов [праці та, зокрема, рабства], але що в цій потребі криється жаске та хиже Сфінкса-Природи[1021], який, у прославлянні по-мистецьки вільного культурного життя так гарно випростує своє жіноче тіло[1022]»[1023]. І Ніцше продовжує: «культура, яка переважно і є справжньою мистецькою потребою, стоїть на страхітливому ґрунті». У «Народженні трагедії» він ототожнює, таким чином, природу та Сфінкса, говорячи що Едіп — «той, хто вирішив загадку природи, того дволикого Сфінкса, мусить також зламати найсвященніші закони природи»[1024]. Зовсім не випадково, що із цього приводу та у цьому контексті Ніцше говорить про таємниці природи і насильство, потрібне для їхнього відкриття: «бо ж як можна було би примусити природу видати її таємниці, якщо не через переможне протистояння їй, тобто через неприродне?»[1025]. Хай там як, подвійний вигляд Сфінкса, голова хижої тварини на бюсті юної дівчини, символізує подвійний вигляд Природи: красу та жорстокість, викликаючи в нас зачарування та жах. А цивілізація у двох її аспектах — жахливому аспекті рабства, та радісному аспекті художньої творчості, є відображенням подвійності Сфінкса, Природи та Буття, що є, одночасно, жахливою та руйнівною безоднею Істини та ілюзорною видимістю, що спокушає Життя.

Повернемося зараз до вступу до «Веселого знання». Виражена тут відмова розкривати те, що є прихованим, веде до остаточного рішення триматися того, що покриває, неприхованого, видимості, епідерміса, відповідно до моделі греків:

О, ці греки! Вони надто добре розумілися на тому, що таке жити: для цього потрібно вміти сміливо зупинитися на поверхні, на шкірі, на сукні, поклонятися видимості, вірити формам, звукам, словам, усьому Олімпу видимості! Ці греки були поверховими — через глибину![1026]

Ці греки були поверховими через глибину, каже Ніцше. Водночас, глибина, як ми казали, є насамперед баченням світу таким, яким він є. Греки знали істину, вони знали усі жахи існування. Водночас, саме через це вони вміли жити. Вміти жити означає вміти створювати себе, творити всесвіт, у якому можна жити, всесвіт форм, звуків, а також ілюзій, брехні та міфів. «Для нас творити означає приховувати істину природи»[1027]. Можна зрозуміти, таким чином, сенс формули «поважити сором’язливість Природи»; вона означає знати, що Природа має лишатися покритою, так би мовити, у художній спосіб:

Ми більше не віримо, що істина залишиться істиною, якщо забрати у неї її покривала — ми надто досвідчені для цього[1028].

Ця повага до сором’язливості Природи неявно вже проступала у тексті «Народження трагедії», що протиставляв художника — того, хто поклоняється видимості, теоретичній людині, яка шукає істину за будь-яку ціну:

Якщо митець при кожному відкритті істини залишається прикутим захопленими поглядами до того, що і надалі, після відкриття, залишається все ще під запоною, то теоретична людина насолоджується та задовольняється відкинутим покровом, і мету найвищої радості має у процесі завжди вдалого, досягнутого власного силою відкриття[1029].

Можна було б сказати, що орфічна настанова тут відверто протиставлена прометеєвій настанові. Хай там як, Ніцше завжди залишався вірним своїй фундаментальній інтуїції: істина невіддільна від своїх покривал; видимість, форми, життєві ілюзії невіддільні від істини. «Істина є істиною лише завдяки не-істині, що її приховує»[1030]. У перспективі метафори Природи-Сфінкса не розкрити Природу означає дозволити