Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

Активістам було наказано робити повторні обшуки, щоб зненацька захопити людей за їжею. У багатьох випадках бригади приходили не один раз. Обшукували членів родин і переконувались, що нічого не лишалося. «Приходили разів зо три, поки все не забрали, а потім вже і не ходили», — згадувала одна жінка.[785] Деколи бригади несподівано навідувались в різні години і вдень, і вночі, а раптом побачать, як люди дістають їжу зі схованок.[786] Коли ж заставали родину за мізерною вечерею, то забирали хліб зі столу.[787] Якщо борщ ще варився, його діставали з печі та розливали по підлозі. А потім вимагали пояснити, чому в родини ще щось залишилось, щоб покласти в борщ.[788]

Людей, що здавалися міцнішими, обшукували ретельніше, адже ті, хто не вмирав від голоду, автоматично викликали підозру. Одна зі свідків запам’ятала, як її родині вдалося роздобути трохи борошна і вночі спекти хліб. До них одразу прийшла бригада, члени якої помітили, що в хаті щось готували. Увірвавшись всередину, вони вихопили хліб з гарячої печі.[789] Інший свідок описав, як з бригади «стали на горбку і дивилися, чи йде димок з димаря хати. Якщо йде, то значить хтось варить їжу. Йшли і забирали».[790] Ще одна родина отримала пакунок від родича з рисом, цукром, пшоном і взуттям. Через кілька годин прибула бригада і забрала усе, окрім чобіт.[791]

Згодом активісти знали всі можливі місця, куди селяни могли заховати їжу. Оскільки більшість людей закопувала хліб, бригади шукали сліди переритої землі та проколювали ґрунт залізними «штиками».[792] Одна селянка відсипала трохи пшона у торбинку, яку сховала в комині, після чого його замазала. Але глина була сирою, і пшоно знайшли. Їхня сусідка сховала борошоно в колисці з немовлям, його також знайшли: «Скільки вона не плакала і не просила, щоб не брали, бо дитя помре з голоду, але ті, іроди прокляті, все одно забрали».[793]

У вільний від обшуків час деякі активісти та їхні керівники допоминалися, в кого ще могла залишитися їжа. Вербували інформаторів, які допомагали активістам. У деяких селах встановлювали ящики, куди всі небайдужі могли вкинути анонімні листи з повідомленням про приховане збіжжя сусідів.[794] Ганна Сухненко згадувала, що тоді було «модно» доносити, адже інформатори отримували частину від знайденого.[795] Доноси очікували також від місцевих державних службовців. Родина Ігоря Бугаєвича з Полтавської області вижила завдяки тому, що його матір знайшла роботу в Ленінграді й регулярно висилала додому сухарі. Регулярні посилки зацікавили керівника місцевої пошти, який вирішив власноруч принести черговий пакунок разом із активістом і понятим. Половину сухарів чоловіки забрали собі.[796]

Іншим таємно платили за інформацію: Галина Омельченко запам’ятала односельця, що працював інформатором і доносив на її родину.[797] Одного разу в хату до на той час десятирічного Миколи Мілова прийшов сусід і мовчки поліз на горище, а потім пішов. Увечері до них приїхали активісти й вивезли все продовольство. На другий день Мілов запитав сусіда, чи це він їх видав. Сусід відповів: «Я, думаєте, боюся признатися? Мені за це два мішки пшениці дали — тепер не голодні шестеро дітей моїх...».[798] Можна навести багато подібних випадків, коли через голод селяни долучалися до колаборації.

Бригади також вимагали гроші. Адже закон від 1929 року зобов’язував селян сплатити штраф у п’ятикратному розмірі від вартості незданого ними зерна. Мешканці сіл, занесених на «чорні дошки», мали віддати власні заощадження. Збирання цих коштів проходило з великими труднощами: у своєму щоденнику в грудні 1932 року близький поплічник Сталіна в Україні Лазар Каганович зазначив, що одноосібні селяни в Україні були оштрафовані на 7,8 млн. рублів, а зібрати вдалося лише 1,9 мільйона. Влас Чубар зауважив, що в них «при розпродажу майна немає чого продавати».[799] Восени 1932 року, щоб сплатити штраф, розпродували меблі та інші речі селян: «Було так: хто не йшов до колгоспу, на того накладали подвійний податок. Сплатив — йому приносять додатковий, ще більший... Не зміг виплатити додаткового податку і мій батько... Тоді призначили торги... За безцінь повіддавали і виторгували лише третину боргу».[800] Інколи ці вимоги не пов’язували з попередніми виплатами: в одному селі у всіх, хто мав родичів у США, вимагали гроші, які вони нібито отримали з-за кордону.[801]

Під час пошуків продовольства та грошей активісти часто вдавалися до насильства. Одна жінка з Чернігівської області написала про те, як допитували її матір:

... вимагали від мами сказати: де золото свекрів і зерно? Мати їм відповідала, що свекри в числі перших подали заяву в колгосп, все віддали, худобу і зерно... На допитах матері вставляли в двері пальці рук й закривали ці двері. Пальці лопались, текла кров, біль був нестерпний, мама втрачала свідомість. Вони її відливали водою, знову били, вставляли голки під нігті, пальці в двері...[802].

Дві сестри з Житомирської області стали свідками подібних катувань свого батька:

Наш батько сховав на горищі три відра ячменю і мама аж пізно ввечері потихеньку варила з нього кашу і підгодовувала нас усіх.

Але чи хтось доніс, чи що, якогось дня прийшли і забрали той ячмінь. І стали просто в хаті страшно бить батька за те, що сам не віддав те зерно... вони поламали йому пальці, закладаючи в дверний отвір і різко закриваючи двері, ругали останніми словами та добивали ногами, коли він впав на підлогу. І все це — у нас на очах, ми просто оніміли як вони його били та лаяли матюками. В нас же сім’я була порядна, в присутності батька всі ми завжди говорили тихо...[803].

У Вінницькій області коваля, батька трьох дітей, привели до сільради за кілька жмень колосків: «Його почали страшно бити, катувати за це, голову скрутили повністю задом наперед, і з ступеньок так вниз толкнули».[804] У Дніпропетровській області людей зачиняли в розтоплених печах доти, доки вони не зізнавалися, де заховали хліб.[805] Як і під час колективізації, у селян, якщо знаходили приховане продовольство, забирали останнє майно, виганяли з хат, викидаючи роздягненими на сніг.[806]

Ще одним методом було ув’язнення. В одному селі Полтавської області голова сільради