Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

призвела до лінгвістичних змін в офіційних та наукових документах, у літературі та шкільних підручниках. Українську букву «Ґ» вилучили з алфавіту. Це була саме та зміна, яка зробила українську мову «ближчою» до російської. Слова іншомовного походження отримали російські відповідники замість українських. Українським періодичним виданням розіслали списки слів, «недозволених» і «дозволених» до використання. Слова з другого списку були «набагато ближчі до російської мови». Деякі з цих змін знову повторилися в 1937 році, коли «Великий терор» поширився на інших українських мовознавців, включно з тими, хто підтримував зміни 1934 року. Як писав лінгвіст Юрій Шевельов, до кінця десятиліття в школах панував хаос:

Вчителі були вкрай збентежені й налякані, учні розгублені. Не триматися нового курсу було злочином, а триматися не було як, бо бракувало інструкцій. Складалося враження, що несталість взагалі притаманна українській мові, адже в російській мові нічого подібного не відбувалося, навпаки, вона суворо зберігала нормативність. Престиж української мови, і так уже невисокий, упав ще нижче.[768]

Ситуація певним чином стабілізувалася після того, як у 1938 році Микита Хрущов став першим секретарем ЦК КП(б)У Проте на той час більшість мовознавців були ув’язнені або мертві, а їхні праці і зокрема ретельно підготовлений у радянській Україні правопис уже ніколи не оприлюднювали.

10

Рішення, що призвели до голоду, 1932: Обшуки та виконавці

Як згадую тепер про розкуркулення, інакше дивлюся на все — розчаклувалась, людей побачила. Чому я така закрижаніла була? Люди ж мучилися, що з ними робили! А казали: це не люди, це куркулі. А я пригадую і питаю себе — хто ж це слово таке вигадав — куркулі, невже Ленін? Якої муки зазнали! Щоб їх вбити, треба було оголосити: куркулі — не люди...

Василь Гроссман, «Все тече», 1961[769]

Ще задовго до початку колективізації тип жорстокого виконавця — людини, що розмахує пістолетом, промовляє гаслами та вимагає продовольства — вже встиг закарбуватися в пам’яті радянської України. Ці люди з’являлися в Україні й у 1918, і в 1919 році, вимагаючи хліб для своїх армій. Наступного разу вони прийшли в 1920 році, коли більшовики повернулися до влади. Також вони навідувалися в 1928 і 1929, коли прокотилася нова хвиля нестачі продовольства. Узимку 1932–1933 років вони повернулися, але цього разу поводилися інакше.

На відміну від інших політичних заходів в Україні в 1932–1933 роках, письмових вказівок активістам щодо їхніх дій та поведінки ще не знайдено. Можливо їх не записували, або знищили разом із іншими архівними матеріалами того періоду. В Україні кількість архівних документів цього часового відтинку є значно меншою порівняно з документами за аналогічний період, що зберігаються в архівах Росії. Незважаючи на це, надзвичайно послідовна усна історія вказує на різку зміну поведінки активістів напередодні Голодомору.

Тієї зими угруповання активістів, які працювали по всій території України, почали забирати не тільки зерно, а й усе їстівне, що могли знайти. Вони були озброєні особливими інструментами — довгими гострими металевими щупами, іноді з гачками на кінці, котрими проколювали будь-які поверхні, за якими могло бути сховане збіжжя. У селян було багато найменувань для цих інструментів: залізні прути, щупи, шпичаки, гаки, піки, штики, гострі палиці, списи та шпиці.[770] Тисячі свідків розповідали, як активісти шукали зерно в печах, ліжках, колисках, стінах, скринях, коминах, горищах, дахах і льохах; перевіряли покуття, діжки, порожні стовбури дерев, собачі конури, криниці та під купою гною. Чоловіки й жінки зі шпичаками не зупинялися ні перед чим, шукали навіть на кладовищах, у садках, покинутих клунях та хатах.[771]

Як і їхні попередники, вони шукали хліб. Але додатково забирали насіння, фрукти з дерев, овочі з городу — буряки, гарбузи, капусту, помідори — а також мед з вуликів, масло та молоко, м’ясо та копченину.[772] За спогадами Ольги Цимбалюк, бригади забирали «муку, крупу, де в горшках було, то висипали, брали одежу, одяг. Не можна було ніде сховати. Ходили із шпичками... Шукали по печах, підлоги взривали, стіни здирали».[773] Анастасія Павленко запам’ятала як один активіст, нічого не знайшовши, зірвав намисто з її матері.[774] Лариса Шевчук бачила, як активісти забрали горщики з насінням буряків, квасом і маком, яке її бабуся збиралася посіяти на городі.[775]

Марія Бендрик з Черкаської області згадувала, як активісти «приходили та забирали все. Заглядали в ті глечики і викидували в кого квасолі, в кого сухарі. Витрушували і на підводу клали».[776] У Кіровоградській області Леонід Вернидуб дивився, як обшуковці забрали в його родини кілька качанів кукурудзи, підвішені під стелю на насіння, а також «квасолю, крупу, муку і навіть сушню».[777]

Марія Кожедуб з Чернігівської області згадувала, як обшуковці забрали не тільки гречаний суп, а й горщика, в якому його було зварено. Вони також забрали «і молоко, і яйца, і картошку бралі, і курей бралі... Пріховаєш у землю. Дак те ж штикамі, штик і довбаємо, хто і в лісі ховав, хто умніший був. А дома усе знайдуть».[778]

У багатьох селах активісти також забирали корів навіть у колгоспників, хоча з 1930 року селянам дозволили тримати корів. Іноді про втрату «годувальниць» пам’ятали краще і згадували з особливою розпукою, ніж навіть про смерть членів родини. Діти плакали та трималися за корову, коли її виводили з подвір’я.[779] Озброєні вилами та рушницею, батько з сином стерегли корову, що врятувала життя усій родині.[780] «Хто мав коровку, то трохи спасався», — згадувала Ганна Маслійчук з Вінницької області. Її родині вдалося зберегти корову і вони вижили; в сусідів корови не було, вони опухли та померли.[781] Не маючи ні грошей, ні можливості дістати фуражу, родини усіма силами намагалися прогодувати корів, знімали і сікли на корм солому з даху.[782]

Активісти забирали й інших тварин: свиней і птицю, а іноді навіть собак і котів. Микола Патринчук з Київської області спостерігав, як активісти забрали «їжу в голодовку всю... І даже собаку — вони у нас убили собаку, на віз поклали його мертвого».[783] У спогадах багатьох інших свідків голоду згадується, як виконавці забирали або вбивали собак, а інколи влаштовували щось на зразок облави, адже при обшуках собаки заважали і гавкали на активістів: «Я ніколи не забуду, скільки житиму, як вони приїхали на двох підводах, по вісім-двонадцять чоловік у кожній... їхали,