Читати книгу - "Українські жінки у горнилі модернізації"

облік нацистської влади. Інша частина реєструвалась як безробітні. Уже восени 1941 р. у Запоріжжі на біржі праці було зареєстровано 6,4 тис. безробітних чоловіків-металургів, у Харкові — понад 100 тис. безробітних, у містах Донбасу — близько 144 тис. безробітних гірників. Декотрі «працювали на ворога», бо іншого способу прогодуватися не було. Інші стали частиною армії остарбайтерів. Чоловіки у сільській місцевості (вчорашні голови сільрад, вчителі, бухгалтери) очолювали громади та ставали старостами. Близько 100 тис. чоловіків опинилось у лавах допоміжної поліції. Десятки тисяч чоловіків стали до озброєної боротьби як радянські партизани чи вояки УПА. Траєкторії чоловічих доль були нелінійними та багатовимірними так само, які і траєкторії доль жіночих.

У всьому розмаїтті ситуацій і сценаріїв домінують історії життя самотніх (але заміжніх) жінок із чоловіком на фронті, але картини життя неодружених, бездітних чи таких, що жили з чоловіком та дітьми, не були унікальним явищем чи винятком. Наявність чоловіка на окупованих територіях часом могла бути корисною та бажаною для жінки, але й водночас потенційно загрозливою, небезпечною, обтяжливою. Якщо ж ішлося про чоловіка, який переховувався від окупаційної влади (військовополоненого, червоноармійця, комуніста, єврея, пораненого, партизана, вояка УПА тощо), це спричиняло певні інверсії традиційних гендерних ролей, примушуючи жінку брати на себе відповідальність не лише за дітей і старих, а й за власного чоловіка. Наявність чоловіків створювала і ризик насильства щодо жінок: досить поширеними були випадки примусу до шлюбу чи статевих відносин з боку «своїх» чоловіків.

І дєдушка, і всі оті мужики, кого оставили, втекли від німців, шоб вони їх не забрали, там у нас були в полі терники. І ото мама Галя наготове, собере їди, в вузелок завяже, а німці ж у дворі!

Тетяна Юхимівна Б., 1927 р. н.

Жіночі долі окупації не можна вкласти у середньостатистичні норми — ані національні, ані шлюбні, ані конфесійні, ані вікові тощо. Усні свідчення, спогади, художні тексти дозволяють суттєво розширити розуміння досвіду окупації, вписавши його у контекст інших соціальних катастроф, що їх зазнали люди в Україні, та розширивши спектр можливих сценаріїв проживання окупації, де є місце і для «просто життя, яке тривало». Незважаючи на всі очевидні відмінності жіночого досвіду окупації, індивідуальні тактики, які за умов повторення можна розглядати як стратегії, все ж набували певних схожих ознак, але ніколи ними не вичерпувалися. Значну роль у формуванні поширених серед жіночих способів перебування в окупації відігравали настанови — як внутрішні, що сформувались під впливом усталених сімейних традицій, панівного гендерного укладу, так і зовнішні, що їх пропонувала та визначала окупаційна влада.

Владні настанови, радянський досвід та жіночі сценарії пристосування

Настанови влади, владний погляд на місце жінки — це чинник, який впливав на стратегії виживання. В умовах війни радянська влада розглядала весь народ як ресурс перемоги. Однак певної політики щодо жіноцтва вироблено не було, не мали такої спеціальної політики і нацисти.

Вже з перших днів війни владні вказівки з Москви цілеспрямовано ігнорували подальшу долю жінок на окупованих територіях, однак у них простежується намагання максимально застосувати жіночу працю, в тому числі і на землях у прифронтових зонах, які, очевидно, мали бути залишеними. Так, 10 липня 1941 р. у відповідь на телеграму з Києва Державний комітет оборони наказав «здійснити руйнування на 70 верст після вивезення всього дорослого чоловічого населення, робочої худоби, зерна, тракторів та комбайнів». Про жіноче населення не було й згадки: жінки мали стати «бійцями трудового фронту».

Погляд на жінку як на істоту другорядну, менш вартісну був притаманним як радянській владі, так і нацистській. Так, організуючи карткову систему для осіб, приписаних у дворових книгах, нацисти «розміщували» жінок у категоріях «жінки-домогосподарки та жінки-утриманки», «члени сімей репресованих більшовиками», «жінки та діти військовополонених». Однак, оголошуючи трудову мобілізацію населення, та сама влада вже «бачила» жінок у віці від 18 до 55 років не як утриманок, домогосподарок та дружин, а як ресурс, який можна було використати для власних цілей та потреб. Фактично обидві влади на рівні практичних дій та проголошених закликів вбачали у жінці ресурс — резервну армію праці.

Наступ гітлерівців спричинив активізацію риторики радянської влади щодо жінки, основу якої становила пропозиція «стати замість», жити і працювати замість чоловіків. Цей підхід уже було випробувано в період індустріалізації — через родинні історії династій, коли жіноча участь у суспільному виробництві зумовлювалась спеціальністю чи професією батька чи чоловіка. Радянські газети початку 1930-х років рясніли повідомлення про «зразкових» дружин, які, не маючи власного фаху, успішно працювали разом з чоловіками та виконували і перевиконували виробничі норми. Впровадження настанови «стати замість» активно підтримувала радянська пропаганда. У перші дні війни у Луганській та Сталінській областях преса та партійні осередки широко висвітлювали той факт, що на шахти Донбасу прийшли працювати до 15 тис. дівчат та домогосподарок. Наслідуючи професії власних чоловіків, жінки, згідно з повідомленнями газет, ставали не тільки шахтарками, а й керівницями цехів, заводів, трактористками, комбайнерками, бухгалтерками, комірними, завгоспами тощо.

Настанова «стати замість батька та чоловіка» стосувалася подальшої соціальної поведінки жінок в умовах окупації. З одного боку, цю настанову формувала влада, з другого — вона відповідала внутрішній оцінці подій значною частиною самих жінок. Цей примус до інверсії традиційних гендерних ролей відбувався й через традиційне уявлення про небезпеку війни для чоловіків, однак — не для жінок. І в певних випадках якась частина жінок сприймала таке бачення як «корисну меншовартісність», яка перетворювалась на відчайдушну упевненість у тому, що «жінкам нічого не буде, тому що війна — не жіноча справа».

— Дитя спасла? Спасла, — объяснила она твердо. — А остальное не твоє дело… Пусть мужики воюют, если смогут…

Галина Щербакова. Лизонька и все остальные. Семейный роман

Я ничего плохого не делаю, и вы, немцы, мне не сделаете ничего.

З листів подружжя Індикт, м. Харків

Така настанова діяла як дозвіл на активність у межах звичного жіночого простору, та часто на більшу свободу і поза його межами. Частина жінок (ті, що мали дітей чи чоловіків, яким загрожувала небезпека, і ті, що були молодими та патріотично налаштованими) підсвідомо погодилися сприймати себе як ресурс, «витратний матеріал» чи, якщо йшлося про літніх жінок, закономірні втрати заради виживання