Читати книгу - "Найкраще в мені"

— Навіть не думай, мерзото, — прохрипів Тед і вказав у бік шинквасу.

Алан покульгав у напрямку, в якому наказав Тед. Ейбі досі товкся коло дверей, матюкаючись і кидаючись на них, а тоді зрештою розвернувся й глянув на Алана й Теда.

Ейбі схилив голову набік й роздивився Алана, наче думаючи, що з ним зробити. В животі Алана знов підняв голову відчай.

— У мене тут твій дружок!

— Він мені не дружок! — прокричала у відповідь Кенді крізь двері. — Я викликаю поліцію!

Але Ейбі вже йшов до нього, обходячи шинквас. Тед тримав пістолета коло Аланової голови.

— Гадаєш, ви удвох так просто утекли б? — запитав Ейбі. Алан розкрив рота, щоби відповісти, але від страху йому забракло голосу.

Ейбі нахилився й підібрав з підлоги кийок. Алан бачив, як Ейбі — страшний і скажений — зважує його в руці, наче бейсболіст, який приміряється відбити м’яча.

Боже, тільки не це…

— Гадав, я не дізнаюся? Що я не зрозумію, що ви там напланували? Я вас бачив удвох в п’ятницю!

Алан був у кількох кроках від Ейбі й боявся поворухнутися, і Ейбі заніс над ним кия, відступивши назад.

Господи…

Алан скоромовкою вигукнув:

— Я не розумію, про що взагалі мова?

— Вона машину в тебе вдома лишила? — запитався Ейбі. — Там її авто?

— Що?.. Я…

Ейбі зробив крок до нього й завдав удару, не давши Аланові договорити. Кий врізався в його череп. Навколишній світ вибухнув святковим салютом, і в очах знов почорніло.

Алан упав на підлогу, і Ейбі продовжував бити його — удар, іще удар. Алан намагався прикритися, якось захиститися руками, доки не почув, як ламаються його власні кістки. Коли кий тріснув навпіл, Ейбі замахнувся ногою в кованому черевику просто йому в обличчя, а Тед заходився копати його по нирках, і з кожним ударом тіло прошивало сліпучим, нестерпним болем.

Та коли Алан нарешті закричав, за нього взялися по-справжньому.

* * *

Вони бігли по траві, наближаючись до невисокої потворної будівлі. Довсон бачив кілька авто на стоянці перед нею і вперше помітив бліде червоняве мерехтіння над входом. Поволі, вони завертали до входу.

На ходу спостерігаючи за тим, як легко й плавко біжить перед ним незнайомець, Довсон відчув перший лоскіт впізнавання. Розслаблені, розправлені плечі, ритмічний рух ліктів, високий, легкий крок… Довсон уже бачив такий біг колись — не тільки у лісі за Таковим будинком. Він не міг визначитися, коли саме, та певність вже ворушилася в його свідомості, вже виходила на поверхню, наче бульки повітря. Чоловік оглянувся на нього через плече, наче дослухаючись до кожної Довсонової думки, і той уперше чітко розгледів риси обличчя, обрамленого пасмами темного волосся, і зрозумів, що вже бачив його колись.

До вибуху.

Довсон заточився, та коли поновив біг, то відчув, як руками й ногами пробігає дрож.

Цього не може бути.

Минуло двадцять чотири роки. За цей час він відбув ув’язнення, його випустили, він працював на нафтодобувних платформах в Мексиканській затоці. Він кохав і втратив кохану, тоді знов покохав і знов втратив її, і чоловік, який колись пустив його до себе, помер від старості. Але незнайомець — бо він завжди був незнайомцем — не постарішав анітрохи. Він виглядав так само, як того вечора, коли вийшов на пробіжку після роботи в лікарняному кабінеті — у день, коли дощило. Це був він, і тепер Довсон це бачив: здивоване обличчя, яке запам’яталося йому на все життя — останнє, що він бачив перед тим, як з’їхати з дороги. Він віз шини для Така і саме повертався до Орієнтала…

Це було тут — знов пригадалося Довсонові. Тут загинув доктор Девід Боннер, чоловік і батько.

Довсон глибоко вдихнув і знов захитався, та чоловік, здавалося, справді читав його думки. Добігши до засипаної гравієм стоянки, він зупинився й раз кивнув Довсонові, але не посміхнувся. Тоді він знов повернувся спиною й побіг — тепер швидше — уздовж фасаду будівлі. Довсон відчував запах власного поту, забігаючи на стоянку. Незнайомець — доктор Боннер — зупинився коло входу до будівлі, освітлений моторошним червонявим сяйвом вивіски.

Довсон підбіг ближче, сфокусувавши зір на Боннері, коли той забіг крізь двері всередину.

Довсон прискорився, прорвався крізь зірвані із завіс двері у напівосвітлений бар, але доктора Боннера там не було.

Йому знадобилася пара секунд, аби оцінити побачене: перекинуті столи, розкидані стільці, глухі жіночі крики десь у глибині будівлі, бурмотіння телевізора. Його кузени Тед і Ейбі схилилися над кимось, хто лежав на підлозі, били його ногами — методично, майже ритуально — а тоді зрештою перервалися й помітили його. Довсон глянув на зіщулене скривавлене тіло на підлозі й одразу ж упізнав жертву.

Алан…

Довсон бачив хлопця безліч разів — на фото, які йому надсилали детективи, але тепер він помітив ще й разючу подібність між ним і його батьком — чоловіком, який переслідував Довсона усі ці місяці, чоловіком, який привів його сюди за собою.

Доки він роздивлявся довкола, всі завмерли. Тед і Ейбі не ворушилися — певно, повірити не могли, що хтось нарешті посмів зайти всередину. Вони важко дихали, дивлячись на нього — наче вовки, яких відірвали від пожирання здобичі.

Доктор Боннер врятував його не просто так.

Ця думка прошила його свідомість у ту саму мить, коли Теда осяяло, хто перед ним. Тед підніс руку, в якій тримав пістолет, але коли він натис на гачок, Довсон устиг відскочити убік й заховатися за перекинутим столом. Він раптом зрозумів, навіщо його сюди привели — і, можливо, заради чого він прожив своє життя.

* * *

З кожним вдихом і видихом у горлі й легенях Алана клекотіла кров — наче його ножем під ребра вдарили. Він не міг підвестися з підлоги, але крізь завісу крові й сліз, що стояли в очах, він побачив, що відбувається.

З того самого моменту, коли незнайомець увірвався до бару, дико озираючись на всі боки, наче він за кимось гнався, Ейбі з Тедом припинили його бити й з якоїсь причини перевели всю увагу на новоприбулого. Коли почалася стрілянина, Алан, сам того не усвідомлюючи, згорнувся клубком на підлозі й став молитися. Незнайомець кинувся до перекинутих столів, і Алан більше не міг його бачити, але чув, як в Ейбі й Теда просто над його головою полетіли пляшки, і постріли зарикошетили від стін бару. Він чув, як Ейбі завив від болю, й побачив уламки