Читати книгу - "Найкраще в мені"

за ручку металевих дверей і з криком катапультувалася до кабінету. Вона гримнула дверима просто перед носом в Ейбі, котрий встиг перескочити через шинквас ногами вперед, наче через гімнастичного коня, розметавши навколо пляшки й склянки, скинувши додолу касовий апарат. Він майже встиг.

Майже.

Ейбі повалився на підлогу за шинквасом, поскидавши з навколишніх полиць більшість пляшок так, наче то були кеглі для боулінгу. Але це його майже не затримало — він моментально схопився на ноги й дременув до адміністраторських дверей. Усе це проносилося перед Алановими очима, наче кадри сюрреалістичного, високоякісного бойовика. Та коли він осягнув, що насправді відбувається, жах охопив кожну клітину його тіла.

Це не кіно.

Ейбі заходився дубасити по дверях, кидатися на них усім тілом, завиваючи:

— ВІДЧИНИ КЛЯТІ ДВЕРІ!!! Це відбувається насправді.

Він чув істеричні крики Кенді з-за замкнених дверей кабінету. Господи…

У глибині бару, де кілька хлопців грали на більярді, зчинилася метушня — всі кинулися до запасного виходу, кидаючи більярдні киї на ходу. Киї з тріском падали на бетонну підлогу, й від цього звуку Аланове серце зайшлося в дикому ритмі, який спонукав тікати, тікати, тікати звідси, рятувати свою шкуру в інстинктивному пориві самозбереження.

Треба забиратися.

Треба забиратися звідси негайно!

Алан зіскочив зі стільця, наче його у спину льодорубом вдарили — стілець повалився на підлогу, а сам він ухопився за стільницю шинквасу, аби встояти на ногах. Дивлячись крізь потрощені вхідні двері, він побачив вогні стоянки й головну вулицю і рвонув у тому напрямку.

Він вже майже не чув, як Ейбі воює з дверима й обіцяє прикінчити Кенді, якщо вона не відчинить. Він не помічав перекинутих столів й стільців. Єдине, що мало значення зараз, це забратися звідси якнайшвидше й утікти куди завгодно, тільки б подалі від проклятого «Тайдвотера».

Він відчував, як підошви його кросівок гамселять бетонну підлогу, але вибиті двері виходу, здавалося, ближчими не ставали. Наче двері в кімнаті страху у парку атракціонів.

Десь здалеку він почув, як Кенді верещить: «Відчепися від мене!».

Теда Алан не бачив зовсім, як не бачив і стільця, якого Тед жбурнув у його напрямку, поціливши просто в ноги й зваливши його на підлогу. Алан інстинктивно спробував уникнути падіння, але за інерцією його кинуло вперед, чолом об підлогу. В очах спалахнуло білим, тоді одразу ж потемніло. Удар об бетон оглушив його.

За мить він знов розплющив очі, але не міг сфокусуватися. В роті стояв смак свіжої крові, і він борсався на підлозі, намагаючись звільнити ноги від стільця й перевернутися, і тут раптом відчув, як на щоку йому тисне підошва чийогось чобота — підбор боляче врізається у щелепу, скроня втиснута в підлогу.

Просто над ним з напівусмішкою на обличчі стояв Дикий Тед Коул, і в руці його був пістолет, спрямований Аланові в обличчя.

— А куди це ти зібрався, малий?

* * *

Довсон з’їхав на узбіччя. Він був майже впевнений, що силует незнайомця зникне в темряві, доки він виходитиме з машини, але темноволосий лишився на місці — стояв собі по коліна в траві. До нього було десь п’ятдесят ярдів — вистачає, аби роздивитися, як синя штурмівка тріпотить від вечірнього вітру. Якщо рвонути до нього зараз, то навіть в такому одязі й у високій траві він міг би наздогнати його секунд за десять.

Довсон знав, що незнайомець не є плодом його уяви. Він відчував його присутність так само добре, як своє власне серцебиття. Не відводячи від нього погляду, Довсон просунув руку крізь вікно водійських дверей і заглушив двигун. Навіть у темряві він міг розгледіти білу сорочку темноволосого чоловіка поміж застібок штурмівки. Але риси його обличчя лишалися невпізнаваними, як завжди.

Довсон зійшов з дороги на засипане гравієм узбіччя.

Незнайомець не ворушився.

Довсон зробив кілька кроків, високо ступаючи по буйній траві, та силует лишався на місці.

Скорочуючи відстань між собою й незнайомцем, він не зводив з нього очей. П’ять кроків. Десять. П’ятнадцять. Якби надворі був день, він роздивився би його без проблем. Він би розрізнив кожну зморшку на його обличчі. Але в темряві це було неможливо.

Уже близько. Довсон рухався обережно, відчуваючи, як накочуються хвилі зневіри. Ніколи ще він не був так близько до темноволосого — так близько, що як кинутися, то можна було б збити його з ніг одним стрибком.

Він і далі уважно спостерігав за привидом, вагаючись, коли ліпше рвонути. Здавалося, темноволосий читає його думки — він відступив на крок назад.

Довсон зупинився. Чоловік зупинився також.

Довсон зробив крок і побачив, як незнайомець відступає на крок назад. Він швидко зробив ще два кроки, і темноволосий точно повторив його рухи у зворотному напрямку.

Відкинувши сумніви, Довсон зірвався на біг, і в цю мить темноволосий розвернувся й побіг також. Довсон прискорив крок, та відстань між ними лишалась такою самою, і штурмівка темноволосого лопотіла за вітром, неначе дражнячи його.

Довсон прискорив біг знов, і незнайомець сіпнувся убік, змінюючи напрям: тепер він біг не від дороги, а паралельно їй, і Довсон біг слідом за ним. Вони прямували до Орієнтала — до невисокої будівлі з бетонних блоків, що притулилася за поворотом.

Поворот.

Довсон не наздоганяв, а темноволосий не відривався. Він припинив змінювати напрям, і вперше Довсонові спало на думку, що незнайомець має щось на меті, ведучи його навпростець. У цьому було щось тривожне, та Довсон не мав часу зважати на відчуття — він цілковито віддався гонитві.

* * *

Тедів чобіт чавив Аланове обличчя — обидва вуха розплюскалися й горіли від болю, щелепу звернуло набік важким підбором. Пістолет, спрямований йому в обличчя, здавався величезним — він затуляв собою усе. В животі копошився відчай. Мене зараз вб’ють, — раптом чітко усвідомив Алан.

— Знаю, ти таку штуку вже бачив, — промовив теж, покивавши пістолетом на Алана. — Як дозволю підвестися — не побіжиш, правда?

Алан спробував глитнути, та горло не слухалося.

— Ні, — прокректав він.

Тед надавив сильніше, й Алан заверещав від болю. Вуха боліли нестерпно — здавалося, вони стали тоненькі, наче папір. Скоса дивлячись на Теда й благаючи про милосердя, Алан помітив, що друга його рука була закута в гіпс, а обличчя було вкрите синцями й набряками. Десь у дальніх закутках свідомості Алана прокинулася цікавість: що ж таке сталося з Диким Тедом?

Тед відступив:

— Ану встав.

Алан спробував вивільнити ноги зі стільця, і коли йому це вдалося, поволі підвівся на ноги, завиваючи від гострого болю, що пронизав при