Читати книгу - "Королівський убивця"

Я повинен був стати членом зграї. — Він зміряв мене поглядом. — Чи ти мені скажеш, що тут є вовки і вони приймуть мене до своєї зграї?

Я був змушений відвести погляд. Ні. Тут немає вовків. Треба подорожувати багато днів, аби дістатися місця настільки дикого, щоб там могли вільно бігати вовки.

То що ж тут є для мене?

Їжа. Свобода. Твоє власне життя, незалежне від мого.

Самотність. — Він вищирив на мене зуби, а тоді зненацька відвернувся. Підходячи до дверей, обійшов мене широким кругом. — Люди. — Він глузував. Ти справді не зграя, а людина. — Він зупинився у розчинених дверях, щоб озирнутися на мене. — Люди вважають, що можуть розпоряджатися життям інших і не бути зв’язаними з ними. Ти думаєш, що сам вирішуєш, буде між нами зв’язок чи ні? Моє серце належить мені. Віддаю його тому, кому захочу. Не віддам його тому, хто мене відкидає. Не слухатимуся того, хто уникає зграї та зв’язку. Думаєш, залишуся тут і нюшитиму в цій людській норі, ловлячи мишей, що прийшли сюди по людські недоїдки? Або й сам зроблюся мишею і доїдатиму людські відходи? Ні. Якщо ми не зграя, то ми не родичі. Я тобі нічим не зобов’язаний, а вже найменше послухом. Я тут не залишуся. Житиму так, як мені подобається.

Хитрість у його думках. Він щось приховував, але я розгадав. Зробиш, що захочеш, Вовчуче, крім однієї речі. Не підеш за мною до Оленячого замку. Це я тобі забороняю.

Ти забороняєш? Ти забороняєш? Забороняй вітрові віяти на твоє кам’яне лігво або траві рости довкола нього. Маєш таке саме право. Ти забороняєш!

Він пирхнув і відвернувся від мене. Я укріпив свою волю і востаннє озвався до нього:

— Вовчуче!

Я сказав це людським голосом. Він здивовано озирнувся на мене. Його малі вуха нашорошилися на звук. Ще трохи — і вищирився б на мене. Але перш ніж устиг, я його відштовхнув. Я завжди це вмів, інстинктивно, це так, як вихопити пальця з вогню. Це була сила, яку я використовував, але рідко, бо якось Барріч обернув її проти мене, і я не завжди їй довіряв. Це не був такий поштовх, до якого я вдався, коли він сидів у клітці. У цей поштовх я вклав енергію, ментальне відштовхування стало майже фізичною силою, що змусила його відскочити від мене. Він плигнув назад, а потім став на снігу, розставивши ноги, готовий до втечі. Його очі були вражені.

— ЙДИ! — крикнув я до нього людським словом, а в той же час знову відштовхнув його кожною часточкою Віту, яку мав. Він утік, незграбно стрибаючи і продираючись крізь сніг. Я тримався у власних межах, заборонив собі піти за ним думками і впевнитися, що він не зупинився. Ні. З цим я покінчив. Відштовхування було розірванням цього зв’язку, не тільки моїм виходом з нього, а й скасуванням усього, що його в’язало зі мною. Відтятий. І краще дозволити йому бути таким. Однак коли я стояв, утупившись у пляму чагарнику, де він зник, то відчув порожнечу, таку, як холод, як пекучий свербіж по тому, що було втрачене, чого забракло. Я чув, як люди кажуть таке про ампутовану кінцівку. Фізичне шукання частки, яка назавжди відійшла.

Я покинув хатку й рушив у дорогу додому. Що далі я йшов, то більше боліло. Не фізично, але це єдине доступне мені порівняння. Щеміло так дико, наче мені здерли шкіру з м’ясом. Це було гірше, ніж тоді, коли Барріч забрав Нюхача, бо цього разу я сам так собі зробив. Полудень на спаді здавався більш морозяним, ніж темрява перед світанком. Я намагався пояснити сам собі, що не соромлюся. Зробив те, що було необхідним. Як у випадку Віраго. Я прогнав цю думку. Вовчуку буде добре. Краще, ніж коли б він зостався зі мною. Що ж то за життя для дикого звіра: десь ховатися, перебуваючи завжди під загрозою викриття чи то замковими собаками, чи то мисливцями, чи будь-ким, хто міг його помітити? Він буде відособленим, буде самотнім, але живим. Наш зв’язок розірвано. З’явилася вперта спокуса спробувати пошукати довкола себе, перевірити, чи я ще можу відчути його, промацати й довідатися, чи наші свідомості можуть торкнутися. Я суворо заборонив це собі й запечатав свої думки від нього так сильно, як тільки міг. Це кінець. Він не піде за мною. Не піде після того, як я так його відштовхнув. Ні. Я йшов, відмовляючись озирнутися.

Коли б я не так глибоко поринув у думки, не зосередився на внутрішній ізоляції, щось би мене, можливо, попередило. Але сумніваюся. Віт ніколи не можна було вжити проти перекованих. Не знаю, чи це вони мене переслідували, чи я випадково наткнувся на їхню криївку. Я довідався про них у ту мить, коли щось важке вдарило мене в спину і я звалився обличчям униз. Спершу я думав, що це Вовчук, що він повернувся всупереч моїй вимозі. Я перевернувся і майже підвівся, коли ще один ухопив мене за плече. Перековані, троє мужчин, один молодий, двоє більших, колись мали добре розвинуті м’язи. Мій мозок швидко це записав, класифікуючи їх так акуратно, наче це була одна з вправ Чейда. Один, великий, був із ножем, два інших мали киї. Порваний і брудний одяг. Обличчя почервоніли й полущилися від холоду, бороди брудні, волосся збите в ковтун. Покриті синцями й порізами. Билися між собою чи ще до мене напали на когось іншого?

Я вирвався з їхнього затиску й відскочив назад, намагаючись якомога далі віддалитися від них. При поясі я мав ножа. Це не був довгий клинок, але це все, що я мав. Я думав, що сьогодні не потребуватиму жодної зброї. Був певний, що поблизу Оленячого замку вже немає перекованих. Вони оточили мене широким колом, а я опинився в його центрі. Дали мені змогу витягти ножа. Він їх не тривожив.

— Чого ви хочете? Мого плаща? — Я розстебнув застібку й дозволив йому впасти. Чиїсь очі простежили падіння плаща, але жоден не кинувся за ним, як я цього сподівався. Я пересунувся, повернувся, намагаючись бачити всіх трьох, щоб ніхто не став цілком невидимим, опинившись позаду. Це було нелегко. — Рукавички? — Я зірвав їх із рук, кинув