Читати книгу - "Невермур. Випробування Морріґан Кроу"

був він, Фен, — він точнісінько такий самий, не постарів на жоден день! Так він обминув заборону, залишаючи своє тіло в Республіці — прикордонники, Королівська рада чаклунства, Наземні Сили — ніхто з них не може визначити, коли він літає поблизу Невермура, тому що технічно він ніколи тут не буває.

— Якщо це правда, — сказав Джек, спохмурнівши, — якщо це справді Дивосміт і він справді потрапляє до Невермура, то… навіщо? — Він із підозрою глянув на Морріґан. — Що йому треба?

— Можливо, намагається знайти слабке місце, — сказав Готорн. — Через яке він зможе прорватися до Невермура.

Він багатозначно подивився на Морріґан, натякаючи, щоб вона розповіла про пропозицію Сквола щодо навчання. «Він правий», — подумала вона. Вона повинна розказати про це комусь, і хто знає, коли повернеться Юпітер?

— Фен, здається, я знаю, що… — тихо почала Морріґан, але Диво-кішка урвала її.

— Це дурниці! Навіть якщо він справді їздив Павутинною лінією, він не нікому зашкодить. Він не може навіть ні до кого доторкнутися. Неможливо встановити фізичний контакт через Павутиння.

— Фен, послухай, — сказала Морріґан. — Я знаю, що Сквол…

— Він Дивосміт, Фен, — перебив її Джек. — Напевне, існує багато речей, які він може робити, а інші — ні.

— Кажу тобі, це неможливо.

— Фен, послухай мене! — закричала Морріґан.

Раптом світло у вагоні заблимало, поїзд загальмував і зупинився. Усі пасажири застогнали.

— Чому ми зупинилися, татку? — запитав маленький хлопчик в іншому кутку вагона. — Чому двері не відчиняються?

— Ще одна клята затримка, синку, — сказав чоловік із зітханням немолодого приміського робітника. — Миша на рейках або щось таке.

Світло блимнуло ще раз, то зникаючи зовсім, то нерішуче повертаючись до життя. Почувся пронизливий скрип, і через систему сповіщення заговорили.

— Доброго вечора, леді та джентльмени. Ми отримуємо сигнали про перешкоди попереду. Затримка має бути недовгою. Дякуємо за розуміння.

Світло блимнуло знову. Сидіння завібрували, і поруччя затремтіли.

Морріґан роззирнулась — здавалося, більше ніхто цього не помічає. Вона почула гуркіт із тунелю і пішла в кінець вагона, щоб прикласти вухо до стіни.

— Що ти робиш? — запитала Фен.

— Ти не чуєш?

— Чого саме?

— Це звучить, як… як…

Копита. Це звучало як тупіт копит, що біжать рейками Дивополітену, і звук відбивався по всьому тунелю, а тоді пролунало хрипке іржання коней і гавкання псів. Звук пострілу.

Морріґан позадкувала, спотикаючись об сидіння.

— Тікайте! — закричала вона. — Усі тікайте, вони наближаються!

Але тікати було нікуди. Вагон переповнений, а поїзд зупинився посередині тунелю. Морріґан повернулась і побачила натовп, що оточує її, і десятки спантеличених облич — усі, зокрема й Готорн, Фенестра і Джек, виглядали занепокоєними.

— Морріґан, про що ти говориш? — спитав Готорн, але його голос був такий далекий, такий тихий порівняно з гуркотом Переслідувачів з Диму й Тіні. — Я нічого не чу…

І раптом зникло все, крім диму, крім густого вихору тіней і диму, що був навколо неї та заповнював її легені. У неї підкосилися ноги, і Переслідувачі підняли її в повітря й понесли з собою під оглушливий переможний рев мисливського рога. Вона міцно трималася за свою чорну парасольку, щосили стискаючи її, ніби та якимось чином могла повернути її на землю.

Морріґан ніколи не бувала в морі, навіть ніколи в житті не бачила його, але саме так, уявляла вона, саме так почуваєшся, коли тонеш, коли тебе змиває жорстока хвиля і ти падаєш, падаєш і падаєш, доки навколо тебе не залишається нічого, крім пітьми, і тіней, і чорного, чорного, чорного…

Розділ двадцять п’ятий. Учитель і учениця

Морріґан отямилася на порожній платформі. Вона тихо застогнала, намагаючись сісти на холодному бетоні, пронизана болем. Її живіт болів.

Вона закліпала, намагаючись зосередити погляд, і побачила старомодні постери й рекламу на стінах. Це була платформа Павутинної лінії. Вона підняла свою парасольку і невпевнено стала на ноги. Її погляд упіймав не дуже приємну картину: вона не сама.

За сорок метрів на дерев’яній лавці сидів містер Джонс.

«Ні, — подумала Морріґан, — тільки не містер Джонс. Езра Сквол. Дивосміт».

Він дивився на стіну тунелю через рейки, поринувши у свої думки, і мугикав свою дивну мелодію. Це було схоже на дитячий віршик, але неправильний.

Серце Морріґан забилося швидше.

Вона почула низьке гарчання. Із зяяння порожнечі тунелю з шелестом виплив чорний дим, і шпильки червоних очей визирнули з чорноти. Морріґан підскочила, коли в повітрі пролунав пронизливий регіт. Переслідувачі з Диму й Тіні терпляче чекали в темряві… чого? Наказу свого господаря, Дивосміта?

Був лише один вихід.

Морріґан повільно пішла платформою, і станцією відлунювали її кроки. Езра Сквол був незворушний. Він просто продовжував мугикати і витріщатися на стіну.

Якби тільки вона могла пройти повз нього, думала Морріґан, можливо, вона могла б утекти — вгору і вгору лабіринтом сходів та прихованих шляхів Дивополітену, доки знайде офіцера Управління транспорту Невермура або дружній натовп пасажирів, а може, опиниться нагорі в яскравій галасливій безпеці суботнього вечора в Невермурі.

Вона зробила ще один нерішучий крок, тоді ще один.

— Воронятко, воронятко, чорні очі-намистинки, — м’яко наспівував Сквол. Його обличчям пробігла посмішка, легка і млява, яка не відбивалася в його очах. — Необачне воронятко впало з гілки, впало з гілки.

Морріґан зупинилась. Вона, здається, чула цю пісеньку раніше? Можливо, її вивчали в садочку — до того, як її вигнали за те, що вона проклята. Голос Сквола був високий і чистий. Лиховісно солодкий.

— Розбігайтесь, кроленята і усі малі звірята, — він озирнувся, щоб подивитися на неї, і коли він це зробив, зелені та білі кахлі, що вкривали стіни платформи, стали блискучими й чорними, ніби за мовчазною командою. — Бо маленьке воронятко буде очі вам клювати.

Він закінчив свою пісеньку, але моторошна посмішка залишилась.

— Міс Кроу, ти схожа на людину, яка щось зрозуміла.

Морріґан мовчала.

— Давай, — підбадьорював він її. — Покажи, яка ти розумна.

— Ви… ви Езра Сквол, — сказала вона. — Ви Дивосміт. Немає ніякого містера Джонса, це все було брехнею.

— Добре. — Він кивнув. — Дуже добре. Що ще?

Морріґан ковтнула клубок у горлі.

— Різанина на площі Відваги — це були ви. Ви вбили цих людей.

Він легенько нахилив голову.

— Винен. Що ще?

— Це ви послали до мене Переслідувачів з Диму й Тіні.

Світло на станції заблимало. Вусики чорного диму піднялися з тунелю, окутуючи стіни і стелю та виганяючи світло. Морріґан затремтіла. Вона відчувала, що темрява могла зжерти її також.

— Правильно. До тебе і до кожної дитини, яка має лиху долю народитися на Вечоріння. Це милосердя.

— Милосердя? — перепитала Морріґан. — Ви намагалися мене вбити!

Він заплющив очі, неначе розчарувавшись.