Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

Я провожу рукою по лицю і думаю, шо це через пустоту на місці, де колись був Манчі, але я розумію, розумію тошо ми не хотіли знати.

— Ми не знаємо, — кажу я, просто кажу правду. — І ніколи не знали.

Віола видає якийсь тихий звук і її плечі никнуть.

— Так і є, — каже вона. — Мабутьтаки, не знали.

— Але надія завжди є, — каже Бен. — Ти завжди маєш надіятися.

Ми обоє дивимся на нього і має існувати слово, яке опише, як ми це робимо, але я його не знаю. Ми дивимся на нього, ніби він говорить чужою мовою, ніби він шойно сказав, шо полетить на один із наших місяців, ніби він каже нам, шо це всьо було нічне жахіття і ось нам кожному по цукерочці.

— Не так і багато є на шо надіятися, Бене, — кажу я.

Він хитає головою.

— А як ви думаєте, шо вело вас уперед цілий час? Шо привело вас аж сюди?

— Страх, — каже Віола.

— Відчай, — кажу я.

— Ні, — каже він, обнімаючи нас обох. — Ні, ні, ні. Ви зайшли дальше, чим більшість людей на цій планеті зайдуть за всьо своє житя. Ви долали перешкоди і небезпеки і то, шо мало вас убити. Ви перегнали армію, і божевільного, і смертельну хворобу, і бачили речі, які більшість людей ніколи не побачать. Як, по-вашому, ви змогли б зайти настільки далеко, не маючи жодної надії?

Ми з Віолою переглядаємось.

— Я розумію, шо ти пробуєш сказати, Бене, — починаю я.

— Надія, — каже він, стискаючи на цьому слові мою руку. — Це надія. Я оце дивлюся в ваші очі і кажу вам, шо для вас ще є надія, надія для обидвох, — він дивиться на Віолу, а тоді знову на мене. — Наприкінці дороги вас чекає надія.

— Ти цього не знаєш, — каже Віола, і мій Шум, як би сильно я не був проти, погоджується з нею.

— Ні, — каже Бен. — Але я в це вірю. Вірю, шо так воно буде. І саме тому це і є надія.

— Бене…

— Навіть якшо ти не віриш, — каже він, — повір, шо я вірю.

— Я повірив би сильніше, якби ти пішов з нами, — кажу я.

— Він шо, не піде? — каже Віола і здивовано сама себе виправляє: — Він що, не піде?

Бен дивиться на неї, відкриває рота, тоді знову закриває.

— Шо то за правда, Бене? — питаюся я. — Шо це за правду мені треба знати?

Бен глибоко і повільно вдихає і видихає через ніс.

— Добре, — каже він.

Але тоді голосне і чисте «Тодде?» звучить з другого берега ріки.

І в цей момент ми замічаємо, шо музика Вуглекопського змагається з Шумом чоловіків, котрі переходять міст.

Там багато чоловіків.

Це, напевно, інше призначення музики. Не чути, як іде хтось інший.

— Віоло? — гукає доктор Снов. — Шо ви тута робите?

Я випростуюсь і дивлюсь. Доктор Снов переходить міст, тримає за руку маленького Джейкоба, веде за собою групу чоловіків, котрі схожі на менш приязні версії самих себе, і вони всі нас оглядають, і бачать Бена, і бачать шо ми з Віолою говоримо з ним.

І їхній Шум стає різних кольорів, коли то шо вони бачать починає набувати для них якогось смислу.

І я бачу шо в деяких із них є зброя.

— Бене? — тихенько кажу я.

— Тобі треба тікати, — на видиху вимовляє він. — Тобі треба тікати, вже.

— Я від тебе не піду. Більше ніколи.

— Тодде…

— Запізно, — каже Віола.

Бо вони вже біля нас, пройшли міст і йдуть до кущів, які насправді нас більше не ховають.

Доктор Снов приходить перший. Він оглядає Бена.

— І хто б це міг бути?

І звук його Шуму геть не радісний.

35. Закон

— Це Бен, — кажу я, голоснішаючи свій Шум, аби перекрити всі запитаня від чоловіків.

— І ким же цей Бен був удома? — питає доктор Снов, дивлячись пильно й насторожено.

— Бені мій та’, — кажу я. Бо це правда, нє? І це просто важливо. — Мій батько.

— Тодде, — я чую, як Бен каже ззаду мене, в його Шумі багато різних почутів але восновному настороженість.

— Твій батько? — каже бородатий чоловік ззаду доктора Снов, його пальці напружуються на прикладі рушниці, хоть він її не піднімає.

Покишо ні.

— Тобі варто би обережно вибирати батьків, Тодде, — поволі каже доктор Снов, піттягуючи Джейкоба блище до себе.

— Ти казав, що хлопець із Дальнього Кута, — каже третій чоловік із пурпурною родимкою під оком.

— Так нам сказала дівчинка, — доктор Снов дивиться на Віолу. — Правда, Ві?

Віола дивиться на нього, не відвертається, але нічо не каже.

— Не можна вірити словам жінки, — каже борода. — Цей чоловік із Прентісстауна, я таких бачив.

— Він веде до нас армію, — каже родимка.

— Хлопчик невинний, — каже Бен, і коли я повертаюся, то бачу його руки в повітрі. — Я вам потрібен.

— Поправочка, — каже борода, його голос лютий і лютішає. — Ти нам не потрібен.

— Хвилинку, Ферґале, — каже доктор Снов, — тут щось не так.

— Ти знаєш закон, — каже родимка.

Закон.

Дальній Кут також патякав про закон.

— А ще я знаю, що це не є нормальні обставини, — каже доктор Снов, тоді повертається до нас. — Треба принаймні дати їм можливість висловитися.

Я чую, як Бен набирає повітря.

— Ну, я…

— Не тобі, — перебиває борода.

— То що сталося, Тодде? — каже доктор Снов. — І зараз раптом стало дуже важливо, щоб ти казав нам правду.

Я перевожу погляд з Віоли на Бена, тоді знов дивлюся на Віолу.

З чийого боку розказувати правду?

Я чую клацаня затвору. Борода підняв рушницю. І ще один чи двоє ззаду нього.

— Що довше ви чекаєте, — каже борода, — то більше виглядаєте на шпигунів.

— Ми не шпигуни, — швидко кажу я.

— Армію, про яку розказувала твоя дівчинка, бачили: вона зараз марширує прирічною дорогою, — каже доктор Снов. — Один із наших розвідачів повідомив, що вони менш ніж за годину від нас.

— О ні, — я чую шепіт Віоли.

— І вона не моя дівчинка, — тихо кажу я.

— Що? — каже доктор Снов.

— Що? — каже Віола.

— Вона сама своя дівчинка, — кажу я. — Вона нікому не належить.

І нарешті Віола полюцьки глянула на мене.

— То деталі, — каже родимка. — На нас іде армія Прентісстауна, в кущах ховається чоловік із Прентісстауна, та ще маємо прентісстаунського хлопця, котрий пробув поміж нами останній тиждень. Як на мене, то це все виглядає страх як підозріло.

— Він був хворий, — каже доктор Снов. — І прибув сюди непритомний.

— Це ти так кажеш, —