Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Я підвівся, поставив ногу на мертве тіло супротивника і витягнув Ґрейсвандір.

Коли діставав клинок, труп чудовиська охопило полум'я і він згорів дощенту, залишивши на долівці тільки чорну пляму.

Після того, як усе закінчилося, Лоррейн вийшла зі схованки. Я обійняв даму за плечі, вона попросила відвести її додому та побути там з нею, поки вона не засне. Так ми й зробили. Просто лежали на ліжку, і Лоррейн постійно плакала, поки нарешті заснула.

Ланс, Ґанелон і я, верхи на конях, стояли на високому пагорбі. Передобіднє сонце світило нам у спину, ми оглядали місцевість, що відкривалася з пагорба. Її вигляд підтверджував мої здогади.

Схожість зі скрюченим лісом, що ріс південніше Амбера, була разючою.

О батьку, батьку! Що ж я накоїв? Подумки запитував я себе про це, хоча відповідь була вже відома: переді мною, скільки бачило око, тягнулося чорне коло.

Я дивився на коло через ґратчасте забрало: чорна, мовби випалена, пустка, що тхнула падлом. Усі ці дні я жив, не підіймаючи забрала. Люди дивилися на мене як на дивака, проте моє становище давало мені право бути ексцентричним. Я ходив із забралом уже більше двох тижнів, відтоді, як здолав Стріґальдвіра. Спустив його наступного ранку після бою, якраз перед прочуханкою Гаральду, як обіцяв Лоррейн, і я вирішив, що оскільки мій обхват грудей збільшився, мені було б краще приховувати своє обличчя.

Тепер я важив чотирнадцять стоунів[42] і знову почувався так, як у старі часи. Знав, що коли мені вдасться очистити від нечисті королівство Лоррейн, то матиму шанс принаймні спробувати здійснити те, чого хотів найбільше, і, може, навіть домогтися успіху.

— Так от воно яке, — мовив я. — Не бачу, щоби там збирались якісь орди.

— Треба проїхати північніше, — порадив Ланс, — і будьте певні, як споночіє, вони там будуть.

— Далеко звідси?

— Ліги три-чотири. Вони теж не стоять на місці.

Щоб досягнути цього кола, нам знадобилося два дні їзди. Вранці ми наткнулися на дозор і дізналися від нього, що всередині кола щоночі збираються орди почвар. Вони проводять там якісь навчання, а з настанням ранку ховаються у глибині кола. Ще я дізнався, що над колом постійно клубочаться грозові хмари, щоправда, там до грози так і не доходить.

— То що, поснідаємо тут і ідемо на північ? — запитав я.

— Чом би ні? — відказав Ґанелон. — Я голодний як вовк, а час не підганяє.

Спішившись із коней, ми перекусили в'яленим м'ясом і напилися з фляг.

— Щось таки не розумію того послання... — вголос розмірковував Ґанелон, смачно відригнувши після їжі й погладивши себе по животі. Натоптавши люльку, він закурив. — У вирішальній битві він буде разом з нами чи ні? І якщо збирається нас підтримати, то де він тепер? Битва відбудеться зо дня на день.

— Забудь про нього і навіть не згадуй, — порадив я. — Це, напевне, був жарт.

— Не можу, чорт забирай! — вигукнув Ґанелон. — Щось у цій справі не так, як мало би бути!

— Про що мова? — запитав Ланцелот, і тільки тепер я зрозумів, що Ґанелон нічого йому не розповів.

— Мій колишній сеньйор, лорд Корвін, прислав поштовим птахом дивне послання, в якому написано, що він іде до нас, — пояснив Ґанелон. — Я вважав його мертвим, а він розсилає листи. І що з усім оцим робити, досі не знаю...

— Корвін? — перепитав Ланс, і я затамував подих. — Корвін з Амбера?

— Так, з Амбера й Авалону.

— Забудь про той лист.

— Чому?

— Це тип без совісті та честі, й гріш ціна всім його обіцянкам.

— Ти з ним знайомий?

— Чув про нього. Колись, багато років тому, він був правителем у цьому королівстві. Чи ти вже забув історії про молодого демона-правителя? Всі вони, владолюбці, одним миром мазані. І Корвін був нічим не кращий, просто правив давно. Найліпшим у його правлінні був день, коли він зрікся трону й утік, бо стало зрозуміло: невдоволення правлінням Корвіна виросло настільки, що ось-ось змете його.

Неправда! Чи все так і було?

Амбер відкидає нескінченне число відображень, чимало тіней-відображень відкидав і мій Авалон. Це ставало можливим тому, що там жив я. Мене могли знати в багатьох світах, навіть де я ніколи не бував, але там мешкали мої тіні, й кожна з них, де краще, де гірше, відтворювала мої вчинки та думки.

— Мене ніколи не цікавили старі байки, — відказав Ґанелон. — Мені не дає спокою інше: чи це та сама людина, яка правила тут? От що цікаво.

— Дуже цікаво, — погодивсь я, аби показати свою обізнаність у цьому. — Але ж якщо він правив тут багато років тому, то вже, мабуть, помер чи перетворився на руїну.

— Корвін знався на чаклунстві, — нагадав Ланцелот.

— Той, про якого кажу я, точно знався, — підтвердив Ґанелон, — бо так витурив мене з Авалону, що вже жодним чародійством його не знайдеш.

— Ти ніколи про таке не казав, — здивувався Ланцелот, — І як же це сталося?

— Тобі ні до чого знати, — відрубав Ґанелон, і Ланцелот знову замовк.

Я дістав люльку — два дні тому завів власний причандал для паління, — а Ланцелот вийняв свою. Люлька була глиняна, тягнула гаряче й міцно. Розкуривши, ми сиділи і всі троє зосереджено пахкали димом.

— Що ж, дотепну штуку він утнув... — озвався Ґанелон. — Але годі про неї.

Більше про послання ми не говорили, хоча нікому з нас воно не виходило з голови.

І якби не породження тьми, з якими ми боролися, було б дуже приємно сидіти тут. Несподівано в мене виникло відчуття якоїсь близькості до них обох. Захотілося щось сказати, та я ніяк не міг зметикувати, що саме.

Мою проблему розв'язав Ґанелон, який вирішив повернутися до невідкладних справ.

— Отже, ти хочеш на них напасти, поки вони не атакували нас? — запитав він.

— Саме так, — підтвердив я. — Бити ворога на його ж території.

— У тому-то й штука, що це його територія, — мовив він. — Ті тварюки знають на ній кожну п'ядь, на відміну від нас, і хто скаже, кого вони можуть прикликати собі на підмогу?