Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

Відтоді між ними не було жодних зіткнень; під час не­дозустрічі з Демерестом у кав’ярні аеропорту сьогодні Мел вперше побачив свого шваґра з часу засідання комісії з питань аеропорту. Мел ніколи не був близьким зі своєю старшою сестрою, Сарою, й вони рідко гостювали одне в одного. Однак рано чи пізно Мелові доведеться зустрітися з Верноном Демерестом, щоб вирішити попередні непорозуміння, не відкладати їх на безрік. І, подумав Мел, судячи з рішучого звіту Комітету авіакомпаній з питань снігоборотьби — натхненницею якого, безумовно, виступила ворожість Вернона, — чим швидше це станеться, тим краще.

— Я б не згадувала про страхування, — озвалася Таня, — якби знала, що це тебе так далеко від мене занесе.

Хоча ці спогади, що промайнули в його голові, забрали всього кілька секунд, Мел знову відчув, як проникливо Таня турбується за нього. Жодна людина з тих, кого він знав, не могла так само легко вгадувати його думки. Це підтверджувало інстинктивну близькість між ними.

Він усвідомлював, що Таня спостерігає за його обличчям ніжними й пильними очима, хоча за цією ніжністю ховалася жіноча сила та чуттєвість, які, як підказував йому інстинкт, запросто могли перерости в пристрасть. Раптом йому закортіло, щоб їхня близькість стала ще більш інтимною.

— Мене нікуди не занесло, — відповів Мел. — Ти, навпаки, привела мене ближче. Просто зараз я дуже тебе хочу. — Коли їхні погляди прямо зустрілися, він додав: — У всіх можливих значеннях.

Таня, як завжди, була щирою.

— Я також тебе хочу. — Вона ледь помітно усміхнулася. — І вже давно.

Його імпульси штовхали до того, щоб запропонувати покинути цю будівлю просто зараз, вдвох, і знайти якусь тиху місцину… Наприклад, квартиру Тані… плювати на наслідки! А тоді Мел прийняв те, що вже знав; він не може піти. Поки що ні.

— Ми побачимося пізніше, — сказав він Тані. — Сьогодні. Не знаю, наскільки пізніше, але точно побачимося. Не йди додому без мене. — Він хотів простягнути руку, взяти й пригорнути, притиснути її до себе, але їх оточував людський тлум залу аеропорту.

Вона витягла руку, легко торкнувшись пальцями його долоні. Доторк ніби пронизав їх струмом.

— Я почекаю, — сказала Таня. — Чекатиму стільки, скільки ти хочеш.

За мить вона відійшла, і натовп одразу ж проковтнув її.

Попри рішучість, з якою вона пів години тому розмовляла з Мелом, Сінді Бейкерсфелд не була певна, що робити далі. Хотіла, щоб був хтось, кому можна було довіритися й попросити поради. Варто їй їхати в аеропорт сьогодні чи ні?

Самотня й покинута, в оточенні балагану коктейльної вечірки благодійного Фонду допомоги дітям «Друзі Арчидони», Сінді тривожно застановлялася над тим, який з двох шляхів дій їй варто прийняти. Більшу частину вечора, дотепер, вона ходила від однієї групи до іншої, жваво балакала, віталася зі знайомими людьми і знайомилася з новими. Та чомусь сьогодні — більше, ніж зазвичай, — Сінді усвідомлювала свою самотність. Останні кілька хвилин вона простояла, занурившись у свої думки.

Сінді знову розмислила: не хотілося йти без супроводу на вечерю, яка скоро розпочнеться. Тож, з одного боку, вона могла б поїхати додому; з іншого, знайти Мела й почати сварку. По телефону вона запевнила чоловіка, що приїде в аеропорт і зустрінеться з ним. Та якщо вона поїде, розуміла Сінді, це означатиме розкриття карт — майже достоту невідворотне та остаточне — між ними обома. Здоровий глузд підказував, що рано чи пізно таке розкриття настане, тож краще влаштувати його зараз і розібратися; були й інші справи, що потребували вирішення. Та п’ятнадцять років шлюбу скинути не так легко, як одноразовий дощовик. Скільки б не було недоліків та непорозумінь — а Сінді спало на думку досить багато таких, — коли двоє людей так довго живуть разом, між ними виникають зв’язки, які дуже боляче розривати.

Навіть зараз, думала Сінді, їхній шлюб можна врятувати, якщо обоє сумлінно над цим попрацюють. Суть полягала в тому, чи вони самі цього хочуть? Сінді була переконана, що вона — хоче, якщо Мел погодиться на певні її умови, від яких він, проте, в минулому відмовлявся, і вона дуже сумнівалась, що цей чоловік коли-небудь зміниться настільки, наскільки їй би хотілося. Однак якщо жодних змін не буде, подальше спільне життя в тому ж форматі буде нестерпним. Останнім часом не допомагала навіть розрада в сексі, яка колись компенсувала всі розбіжності. Щось пішло не так і в цій сфері, хоча Сінді не була певна, що саме. Мел досі збуджував її в сексуальному плані; навіть зараз самої думки про нього вистачало, щоб вона завелася; в цю мить її тілом пройшла дрож. Але чомусь, коли випадала така нагода, психічне відчуження охоплювало їх обох. Це призводило — принаймні для Сінді — до роздратування, гніву, а згодом до такого сильного сексуального апетиту, що вона мусила знайти собі якогось чоловіка. Будь-якого чоловіка.

Вона досі стояла самотня, посеред розкоші «La Salle Salon» в готелі «Лейк Мічиґан Інн», де сьогодні проводився прийом преси. Розмови, що гули навколо, переважно торкалися теми снігової бурі та труднощів, з якими всі сюди діставалися; але принаймні — на відміну від Мела, подумала Сінді — вони таки дісталися. Час від часу згадувалася Арчидона, нагадуючи Сінді про те, що вона досі не дізналася, на яку саме Арчидону — в Еквадорі чи Іспанії… пішов нафіг, Меле Бейкерсфелд! Гаразд, я не така розумна, як ти, — спрямовувалася її благодійність.

Чиясь долоня торкнулася руки Сінді, пролунав люб’язний голос:

— Не п’єте, місіс Бейкерсфелд? Можна пригостити вас випивкою?

Сінді обернулась. То запитував журналіст на ім’я Дерек Іден, якого вона ледь знала. Його прізвище часто виникало в «Сан Таймз»141. Як і багато інших