Читати книгу - "Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан"

А далі… Я просто не знав, як коментувати все, що відбувалося вночі… Мої симбіоти немов показилися, розбудивши посеред ночі доволі таки відчутними розрядами. Звідки вони все то брали — я й гадки не мав, але піддався на їхній поклик. В коридорі, куди мене виперли босоніж, я зустрівся з Еміксом, який вже чекав на мене.

— Що вони тепер від мене хочуть? — запитав, йдучи до сходів.

— Вони, як і ти, йдуть на поклик, — всміхнувся Емікс, візуалізувавшись внизу вже на якійсь рухливій платформі, але в якої не помітив жодного колеса.

От він точно зараз кепкував з мене. Втім, спускаючись він замовк. Коли ж пройшли на один рівень вниз, я на мить розгубився. Опинився в коридорі, ліва стіна якого повністю була скляною. За нею ж відкрився дивовижний та безмежний простір океану. Як шкода, що побачив це місце вночі, хоча сподівався, що буде нагода потрапити сюди вдень. В кінці цього коридору виднілися двері з дисплеєм збоку. Та коли я дійшов до них, позаду почулися кроки. Озирнувшись, побачив Ноа з батьками та Ріну. Моє наруччя оживилося, а на дисплеї виникло віконечко системної консолі. Втім, дивиною було те, що мої руки почали прописувати там якийсь код, вочевидь, доступу. Я лиш міг дивитися то на екран, то на присутніх, розуміючи, що процесом керував далеко не я.

— І як довго це триватиме? — запитав я, коли на екрані почала крутитися емблема Етеріалу.

— Чекаючи на це понад шістдесят років, ще трохи можна й зачекати, — промовив старший Райт.    

— Але що як… — все ж насторожено поглядав на екран, на якому жодних змін не відбулося. — Щось пішло не так…

Але вже за мить масивні двері розсунулися в різні боки й першим, що я побачив, це були з десяток андроїдів. Попри нашу присутність вони навіть не зреагували на нас, продовжуючи виконувати якусь роботу біля блискучих поверхонь. Що саме вони там робили — роздивитися було складно. Та я прямував з усіма до інших дверей, на дисплеї біля яких вже активно заповнювалася шкала. І чим ближче вона ставала до зеленої відмітки, тим міцніше Тайлер Райт обіймав свою дружину. Не було сенсу намагатися зрозуміти все це, тому просто разом з Ноа і Ріною ми чекали на завершення.

Всього лиш одна позначка… А здавалося, що це знову ті дві доби, що я провів на перезавантажені у Квантумі. Ріна взяла мене за руку і прихилилась до мене. Відчував її хвилювання, як сильно вона стискала мою долоню. І ось ця мить настала!

Щойно шкала повністю заповнилась, пролунав глухий звук, немов розгерметизування. І заповітні двері відімкнулися, розсунувшись по обидва боки. Я стояв як в копаний, намагаючись зрозуміти те, що бачив. Але чомусь здалося, що насправді потрапив у надсучасний склеп. Навіть повіяло чималим холодом, який панував у приміщенні. Втім, навіть не це привернуло мою увагу. Ні.

Над головами промайнуло кілька лазерних променів, після чого світло в цій локації стало яскравішим. Посеред доволі таки просторого приміщення серед таких же роботів, як у попередній залі, під певним кутом розташувалося шість блискучих саркофагів з індикаторами на їхньому торці та скляними кришками. На п’ятьох із них, покажчики світилися жовтим, і лише на центральному — зеленим, біля нього й зупинилася постать Емікса торкнувшись поверхні голографічною рукою. Збоку на стіні побачив стільки ж дисплеїв. До кожного із них. І побачене на них вражало та лякало одночасно, бо розумів, що там знаходились живі люди. Втім, погляд знову повернувся на Емікса, а наступної миті кришка від’їхала вбік, випустивши з себе клуби пари чи то диму, які одразу ж стелилися додолу. Хоча чимось нагадало морозилку, з якої так само клубочився холод… Он воно що… Як варіант, підмітив подумки. Перед тим, як підійти до Ноа, Ріна стиснула мою руку. Я й собі підійшов, боячись зробити невірний крок, немов би один із лазерів над головою в ту ж мить міг мене спопелити.

— Привіт… — почув я голос Емікса, помітивши на його обличчі посмішку.

Я досі не вірив у все це. Навіть знову поглянув на дисплей відчиненої камери, який відзначав вік того, хто там перебував, у сто років. Це для мене шок і, здавалося б, якби не мої посіпаки, то мене б вже треба було реанімувати. Особливо коли з неї вийшов міцної статури чоловік… з наруччям на обидвох руках, майже як в мене. Але його посіпаки значно швидше огорнули чоловіче тіло, на ходу закриваючи його шкіру, аби не світитися перед нами голяка. На відміну від мого екіпірування, костюм незнайомця переливався подібно до хамелеона, а іноді взагалі здавався невидимим, заламуючи будь-яке світло. Втім, погляд був відстороненим, коли оглядав присутніх, і таким же, коли побачив мене. Без жодних емоцій чоловік повільно підходив до мене, з кожним своїм кроком пробуджуючи моїх симбіотів. Такі ж темні очі, така ж статура, як і у Квантумі, але живий… і столітній.

— Дякую, Дем’яне, — сказав він.

Хай навіть беземоційно, але, мабуть, йому ще потрібен час, аби збутися з думкою, що тепер він вільний. Звісно, я невпевнений, що це саме те слово, але в мене ступор ідей і якими словами краще описувати все це.

— Вам дякую, сер, що дали таку можливість.

Та він лиш мовчки оглянув мене, спинившись на наруччі. Чомусь навіть стало страшно, а що як він зніме його і я перестану бути таким, яким був тепер? Втім, наступної миті помітив, як кутики губ чоловіка смикнули, немов він прочитав мої думки.

— Воно тепер твоє по праву. Носи з гідністю.

— Так, сер, — відповів запинаючись, вирівнявшись.