Читати книгу - "Три метри над рівнем неба"

— Яка Бабі? Джервазі?

— Саме вона.

Одна з дівчат, що тримала в руках «Мессаджеро», запитально глянула на подруг. Ті кивнули. Тоді вона наважилась.

— Слухай, Палліно, а ось це — не вона?

Палліна вирвала газету з рук. Швидко прочитала статтю. Дівчина все ще несміливо повела далі: — Ми чули, що ви вчора їздили бути «камоміллами», але не вірили. А виявилось, що правда.

«Ще й яка правда, — подумала Палліна, — все так, як у статті». Закрила газету. Подивилась на Бабі. Та вже майже дійшла до материної машини. Спробувала погукати, та шум машин перекрив її голос. Зараз уже нічого не вдієш.

Бабі нахилилась до машини й підняла сидіння, щоб пролізти на заднє.

— Привіт, мамо!

Посунулась до неї, щоб поцілувати. І отримала голосного ляпаса.

— Ой! — Бабі впала на заднє сидіння. Потерла зболілу щоку, і, поки та займалась рум’янцем, на її обличчі з’явився вираз образи з ноткою цікавості.

Даніела сіла в машину.

— Гей, бачили, як класно? Бабі, ти — в газеті…

Роздивилась навкруги. Оця тиша. Вираз обличчя Рафаелли. Бабі, що масує почервонілу щоку. Блискавично зрозуміла. Завдяки власному безпосередньому досвіду.

— Ок, проїхали.

Поки чекали Джованну, що, як завжди, спізнювалась, посварилися. Рафаелла волала, як навіжена. Бабі нарешті зрозуміла, у чому справа. Намагалась пояснити всю історію. Даніела підтвердила її версію. Рафаелла ще дужче розкричалася. Тепер винною у всьому була Палліна. Але її не покараєш, вона поза зоною досяжності. Даніела, яка також мало не отримала ляпаса, вирішила, що буде краще помовчати. Їй не личили «ручні рум’яна». Бабі було покарано. Але їй було дозволено розгорнути «Мессаджеро». Коли побачила фотографію, усміхнулась. Вона справді гарно вийшла. Вирішила не ділитися цією думкою.

Нарешті прийшла Джованна і зі своїм звичним «вибачте» залізла на заднє сидіння. Даніела сиділа спереду. Машина рушила. Усю дорогу висіла тиша. Джованна подумала, що це вже занадто. Вони завжди такі нервові. А сьогодні взагалі передають куті меду. Зрештою наважилась: — Ну, сьогодні ж я не так уже й пізно, хіба ні?

Даніела зареготала. Бабі якийсь час стримувалась, але потім також вибухнула сміхом. І навіть Рафаелла усміхнулась.

Джованна, ясна річ, нічого не зрозуміла і образилась. Подумала, що вони не просто передають куті меду, але ще й невиховані, якщо так із неї знущаються. Вона розкаже своїй матері. «Відзавтра, — вирішила Джованна, — або хай сама мене забирає, або я повертатимусь автобусом».

Ось так випадково вся ця історія бодай чомусь зарадила. Їм більше не треба було чекати на Джованну.

30

Стара сумка з чорної шкіри, міцно затиснена під пахвою — омріяна здобич молодиків з почервонілими очима та складним життям. Піджак гірчичного кольору. Втомлене волосся, таке саме, як і її хода, було коротким і зібраним у пук. Грубі коричневі колготки додавали їй віку, хоча у тому не було найменшої потреби. Старі мокасини на маленькому підборі зі збитими носами стискали ноги. Але цей біль був нічим порівняно з тим, що коїлось у неї всередині.

Її серце немовби взуло черевики на два розміри менші.

Джаччі відчинила скляні двері під’їзду свого старого будинку. Ті передбачувано зарипіли. Зупинилась перед ліфтом. Натиснула кнопку. Слабко загорівся червоний вогник. Джаччі подивилась на поштові скриньки. Деякі були без прізвищ. На одній бракувало також скла, і вона косо висіла на одному гвіздку, справляючи враження розгардіяшу та занедбаності, як і сама квартира Ніколоді. «Речі стають схожими на своїх господарів, чи господарі стають схожими на свої речі?» Джаччі не змогла відповісти на це запитання. Мабуть, винні і одні, й інші. Увійшла в ліфт. Подумала, що має сказати Ніколоді полагодити свою поштову скриньку.

Ліфт рушив. Усередині двері були покарбовані ножем. Найбільш чітко читалося ім’я чиєїсь колишньої пасії. Трохи вище — символ однієї політичної партії, майстерно вирізьблений якимсь легковірним художником. Нижче — чоловічий статевий орган, виконаний недостатньо правдоподібно, якщо її не зраджувала пам’ять. Третій поверх. Відчинила ґрати ліфта. Витягла з сумочки ключі. Вставила найдовший у середній замок. Почула за дверима шум. Це був він, її єдине кохання. Сенс її життя. Відчинила двері. Усмішка несміливо з’явилась на її обличчі:

— Пепіто!

Маленький собачка вибіг їй назустріч, дзявкаючи. Джаччі нахилилась до нього.

— Як твої справи, радосте моя?

Собачка, метляючи хвостиком, кинувся їй в обійми. Почав лащитися до неї.

— Пепіто, ти не уявляєш, як сьогодні образили твою маму.

Джаччі зачинила двері, поклала сумку на поличку з білого мармуру і зняла куртку.

— Одне дурне дівча насмілилося закинути мені помилку, при всіх до того ж, уявляєш… Чув би ти її тон.

Джаччі пішла на кухню. Песик потрюхикав за нею. Здавалося, він щиро зацікавлений.

— Знищити мене через дріб’язкову помилку, розумієш? Вона мене принизила перед усім класом.

Відкрила старий кран з натягнутою на нього пожовклою від часу гумовою трубкою. Вода косо приснула на білу гумову решітку з нерівними краями. Вона була вирізана вручну, щоб поміститись у рукомийник.

— Вона має все. Гарну квартиру, когось, хто їй готує їжу. Ні про що не мусить турбуватися. Вона зараз і не думає про те, що накоїла. Ясно ж, яке їй до того діло?

Джаччі підійшла до шафки з рештками різних сервізів, навмання взяла склянку, налила води. Здавалось, навіть скло тут відчувало плин часу. Поставила на вогонь каструльку з водою і пішла до вітальні. Песик слухняно біг за нею.

— Ти б бачив інших дівчат. Вони були щасливі! Сміялися у мене за спиною, раді моїй помилці…

Джаччі відкрила шафу. Витягла з шухляди кілька домашніх завдань і почала їх перевіряти.

— Вона не мусила так чинити! — Кілька разів підкреслила червоним помилку якоїсь ні в чому не винної небораки. — Вона не мала права виставляти мене посміховиськом перед усім класом!

Собачка застрибнув на старе крісло, оббите бордовим оксамитом, і згорнувся на м’якій подушці, уже звиклій до його маленького тільця.

— Розумієш, як я тепер повернуся до класу? Тепер щоразу, як я ставитиму оцінку, будь-яка з них зможе мені сказати: «Ви упевнені, що поставили її навпроти саме мого прізвища, професорко?» І вони сміятимуться, я впевнена, що сміятимуться…

Песик прикрив очі. Джаччі поставила «четвірку» за завдання, яке перевіряла. Та непричетна неборака, мабуть, заслуговувала на більше. Джаччі продовжувала розмовляти сама з собою. Пепіто задрімав. Ще одне завдання стало жертвою її нервів. У більш спокійний день воно б цілком могло отримати