Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
А ось кінець пам’ятаю. Я радий, що зберіг хоч це. Ціла історія зводиться до фіналу, і якби в мені не було зараз того розв’язку, то я не зміг би почати цю книжку. Те ж можна сказати і про книжки, що їй передували, — «Скляне місто» і «Привидів». Ці три історії, по суті, засновані на одному сюжеті, але подають різні етапи його осмислення. Я не кажу, наче вирішив усі проблеми. Просто хочу сказати: настав такий момент, коли мені вже не страшно було поглянути на те, що сталося. А якщо далі прийшли слова, то це лише тому, що в мене не було вибору, крім як їх прийняти, приручити й піти за ними туди, куди вони вели. Але це не конче значить, наче слова важливі. Я вже давно намагаюся з дечим попрощатися, і ці зусилля — єдине, що має значення. Історія — не у словах, а в тих зусиллях.
Одного дня мене раптом занесло в бар неподалік від площі Пігаль. Слово «занесло» вживаю зумисно, бо поняття не маю, як я там опинився. Це був один із тих невиправдано дорогих закладів, яких чимало в тому районі — за баром дівчат шість-вісім, можна посидіти з однією з них за столиком і купити за казкові гроші пляшку шампанського, а потім за бажання здійснити певну фінансову операцію й відступити в номер готелю через дорогу. Для мене сцена починається з того, що я сиджу з якоюсь дівчиною за столиком, і нам приносять відерце з пляшкою шампанського. Дівчина, наскільки пригадую, таїтянка, дуже гарна: не старша за 19–20, мініатюрна, на голе тіло вдягнена біла сукня в сіточку (білі шнури на гладкій смаглявій шкірі, ефект приголомшливо еротичний). У отвори сукні визирали круглі груди, а коли я нахилився її поцілувати, то виявив, що шия в неї запаморочливо м’яка. Вона представилася, але я й далі називав її Фаявай і розказував, що вона — вигнанка з Тайпі, а я — Герман Мелвілл, американський моряк, який примчав із Нью-Йорка її рятувати. Вона поняття не мала, про що я, але й далі посміхалася — мабуть, вирішила з моєї маячні ламаною французькою, що я псих, але і бровою не повела, сміялася, коли сміявся я, дозволяла себе цілувати, коли мені хотілося.
Ми сиділи у ніші в куточку, і я зі свого місця бачив решту зали. Чоловіки приходили і йшли, дехто зазирав до бару і йшов далі, хтось заходив випити за шинквасом, кілька розійшлося за столики з дівчатами, як і я. Хвилин за п’ятнадцять зайшов юнак, явно американець. Мені здалося, що він хвилюється, ніби ніколи не бував у таких закладах, але французька в нього була на диво добра, й коли він вільно замовив за баром віскі й заговорив із дівчатами, я зрозумів, що він надовго. Я розглядав його зі своєї ніші, погладжуючи ногу Фаявай і тручись об неї обличчям, але що довше він стояв там, то тяжче мені було зосередитися. Він був високий, спортивної статури, з білявим волоссям і відкритою, трохи хлопчакуватою поведінкою. На око, йому було років 26–27 — можливо, аспірант чи молодий юрист при американській фірмі у Парижі. Я його бачив уперше, але було в ньому щось знайоме, що не давало відвести погляд: блискавичний опік, дивний спалах упізнавання. Я приміряв на нього різні імена, проганяв його минулим, розплутував клубок асоціацій, але безрезультатно. Він ніхто, — сказав я собі, коли нарешті здався. А тоді, як грім серед ясного неба, я за якоюсь плутаною логікою завершив думку й додав: раз він ніхто, значить, він Феншо. Я вголос розсміявся над власним жартом. Фаявай, уважна, як завжди, розсміялася зі мною. Я знав, що не може бути нічого абсурднішого, але повторив Феншо. І знову: Феншо. І що більше я повторював, то більше це мене тішило. Щоразу, як слово зривалося з моїх вуст, я заходився сміхом. Я сп’янів від цього звуку, він доводив мене до шалу, й Фаявай урешті розгубилася. Вона, мабуть, вирішила, що це я про якусь сексуальну практику, чи просто зморозив незрозумілий жарт, але повтори поступово позбавили це слово значення, і їй у ньому почала вчуватися погроза. Я поглянув на чоловіка по той бік зали і знову повторив це слово. Щастю моєму не було меж. Я захоплювався цілковитою неправдивістю свого припущення, прославляв нову владу, якою щойно себе наділив. Це я — небесний алхімік, який може змінювати світ відповідно до своєї волі. Цей чоловік — Феншо, бо я сказав, що він Феншо, ось і все. Ніщо не могло мене спинити. Я прошепотів Фаявай на вухо, що зараз вернуся, випручався з її вправних ручок і побрів до псевдо-Феншо при шинквасі. Імітуючи, як умів, оксфордський акцент, я сказав:
— Ти ба, старий, ось нас доля звела знову.
Він обернувся й пильно мене оглянув. Посмішка, що проступила була в нього на лиці, поступилася насупленій міні.
— Ми знайомі? — нарешті спитав він.
— Звичайно, — зухвало і доброзичливо заявив я. — Мелвілл мене звати. Герман Мелвілл. Ви, може, читали мої книжки?
Він не знав, як зі мною поводитися — як із веселим пияком чи небезпечним психопатом — і розгубленість проступила в нього на лиці. Прекрасна розгубленість, що подарувала мені купу втіхи.
— Ну, — нарешті витиснув він, натягнувши посмішечку, — щось, може, й читав.
— Мабуть, про кита?
— Так, про кита.
— Радий чути, — сказав я й люб’язно кивнув, а тоді обійняв його за плечі. — То що, Феншо, що привело тебе в Париж у цю пору року?
У нього на обличчі знову проступила розгубленість.
— Перепрошую, я не розчув ім’я.
— Феншо.
— Феншо?
— Феншо. Ф-Е-Н-Ш-О.
— Ну, — він нарешті розслабився й широко усміхнувся, ніби впевненість у собі до нього повернулася, — ось і проблемка. Ви мене з кимось плутаєте. Я — не Феншо. Мене звати Стіллман. Пітер Стіллман.
— Без проблем, — відповів я і злегка стиснув йому плече. — Як хочеш називатися Стіллманом, воля твоя. Врешті-решт імена не мають значення. А має значення, що я знаю, хто ти такий насправді. Ти — Феншо. Я це зрозумів, щойно ти сюди зайшов. «Про вовка промовка, — сказав я собі. — Цікаво, що його занесло у таке місце?»
У нього почав уриватися терпець. Він зняв мою руку зі свого плеча й відступив на крок.
— Досить, — сказав він. — Ви помилилися, давайте поставимо на цьому крапку. Я не хочу більше з вами розмовляти.
— Пізно, твою таємницю розкрито, друзяко. Тепер від мене не сховаєшся.
— Лишіть мене у спокої, — сказав він, і в його голосі вперше прозирнула злість. — Я із психами не розмовляю. Відчепіться, а то будуть проблеми.
Інші гості за баром нас не розуміли, але напруга кидалася у вічі. Я відчував, що за мною стежать, а настрій навколо міняється. Стіллман, здається, раптом запанікував. Він кинув погляд на жінку за шинквасом, потім на дівчину поруч, а тоді швидко прийняв рішення йти. Він відштовхнув мене з дороги й рушив до дверей. Я міг би
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нью-йоркська трилогія, Пол Остер», після закриття браузера.