Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

думки про тіла, нескінченне місиво голих грудей, голих стегон, голих сідниць. Я бачу: хтось смокче мій член; я бачу: біля мене на ліжку цілуються двоє дівчат; я бачу: товстезна чорношкіра жінка розводить ноги над біде й підмиває свою пизду. Я не казатиму, що все це неправда, що цього не було. Я просто цього не можу пояснити. Я трахався до помутніння, пив, доки не відчалював із цього світу. Але якщо мета полягала в тому, щоб стерти Феншо, то мій дебош вдався. Він зник — ​і я разом із ним.

А ось кінець пам’ятаю. Я радий, що зберіг хоч це. Ціла історія зводиться до фіналу, і якби в мені не було зараз того розв’язку, то я не зміг би почати цю книжку. Те ж можна сказати і про книжки, що їй передували, — ​«Скляне місто» і «Привидів». Ці три історії, по суті, засновані на одному сюжеті, але подають різні етапи його осмислення. Я не кажу, наче вирішив усі проблеми. Просто хочу сказати: настав такий момент, коли мені вже не страшно було поглянути на те, що сталося. А якщо далі прийшли слова, то це лише тому, що в мене не було вибору, крім як їх прийняти, приручити й піти за ними туди, куди вони вели. Але це не конче значить, наче слова важливі. Я вже давно намагаюся з дечим попрощатися, і ці зусилля — ​єдине, що має значення. Історія — ​не у словах, а в тих зусиллях.

Одного дня мене раптом занесло в бар неподалік від площі Пігаль. Слово «занесло» вживаю зумисно, бо поняття не маю, як я там опинився. Це був один із тих невиправдано дорогих закладів, яких чимало в тому районі — ​за баром дівчат шість-вісім, можна посидіти з однією з них за столиком і купити за казкові гроші пляшку шампанського, а потім за бажання здійснити певну фінансову операцію й відступити в номер готелю через дорогу. Для мене сцена починається з того, що я сиджу з якоюсь дівчиною за столиком, і нам приносять відерце з пляшкою шампанського. Дівчина, наскільки пригадую, таїтянка, дуже гарна: не старша за 19–20, мініатюрна, на голе тіло вдягнена біла сукня в сіточку (білі шнури на гладкій смаглявій шкірі, ефект приголомшливо еротичний). У отвори сукні визирали круглі груди, а коли я нахилився її поцілувати, то виявив, що шия в неї запаморочливо м’яка. Вона представилася, але я й далі називав її Фаявай і розказував, що вона — ​вигнанка з Тайпі, а я — ​Герман Мелвілл, американський моряк, який примчав із Нью-Йорка її рятувати. Вона поняття не мала, про що я, але й далі посміхалася — ​мабуть, вирішила з моєї маячні ламаною французькою, що я псих, але і бровою не повела, сміялася, коли сміявся я, дозволяла себе цілувати, коли мені хотілося.

Ми сиділи у ніші в куточку, і я зі свого місця бачив решту зали. Чоловіки приходили і йшли, дехто зазирав до бару і йшов далі, хтось заходив випити за шинквасом, кілька розійшлося за столики з дівчатами, як і я. Хвилин за п’ятнадцять зайшов юнак, явно американець. Мені здалося, що він хвилюється, ніби ніколи не бував у таких закладах, але французька в нього була на диво добра, й коли він вільно замовив за баром віскі й заговорив із дівчатами, я зрозумів, що він надовго. Я розглядав його зі своєї ніші, погладжуючи ногу Фаявай і тручись об неї обличчям, але що довше він стояв там, то тяжче мені було зосередитися. Він був високий, спортивної статури, з білявим волоссям і відкритою, трохи хлопчакуватою поведінкою. На око, йому було років 26–27 — ​можливо, аспірант чи молодий юрист при американській фірмі у Парижі. Я його бачив уперше, але було в ньому щось знайоме, що не давало відвести погляд: блискавичний опік, дивний спалах упізнавання. Я приміряв на нього різні імена, проганяв його минулим, розплутував клубок асоціацій, але безрезультатно. Він ніхто, — ​сказав я собі, коли нарешті здався. А тоді, як грім серед ясного неба, я за якоюсь плутаною логікою завершив думку й додав: раз він ніхто, значить, він Феншо. Я вголос розсміявся над власним жартом. Фаявай, уважна, як завжди, розсміялася зі мною. Я знав, що не може бути нічого абсурднішого, але повторив Феншо. І знову: Феншо. І що більше я повторював, то більше це мене тішило. Щоразу, як слово зривалося з моїх вуст, я заходився сміхом. Я сп’янів від цього звуку, він доводив мене до шалу, й Фаявай урешті розгубилася. Вона, мабуть, вирішила, що це я про якусь сексуальну практику, чи просто зморозив незрозумілий жарт, але повтори поступово позбавили це слово значення, і їй у ньому почала вчуватися погроза. Я поглянув на чоловіка по той бік зали і знову повторив це слово. Щастю моєму не було меж. Я захоплювався цілковитою неправдивістю свого припущення, прославляв нову владу, якою щойно себе наділив. Це я — ​небесний алхімік, який може змінювати світ відповідно до своєї волі. Цей чоловік — ​Феншо, бо я сказав, що він Феншо, ось і все. Ніщо не могло мене спинити. Я прошепотів Фаявай на вухо, що зараз вернуся, випручався з її вправних ручок і побрів до псевдо-Феншо при шинквасі. Імітуючи, як умів, оксфордський акцент, я сказав:

— Ти ба, старий, ось нас доля звела знову.

Він обернувся й пильно мене оглянув. Посмішка, що проступила була в нього на лиці, поступилася насупленій міні.

— Ми знайомі? — ​нарешті спитав він.

— Звичайно, — ​зухвало і доброзичливо заявив я. — ​Мелвілл мене звати. Герман Мелвілл. Ви, може, читали мої книжки?

Він не знав, як зі мною поводитися — ​як із веселим пияком чи небезпечним психопатом — ​і розгубленість проступила в нього на лиці. Прекрасна розгубленість, що подарувала мені купу втіхи.

— Ну, — ​нарешті витиснув він, натягнувши посмішечку, — ​щось, може, й читав.

— Мабуть, про кита?

— Так, про кита.

— Радий чути, — ​сказав я й люб’язно кивнув, а тоді обійняв його за плечі. — ​То що, Феншо, що привело тебе в Париж у цю пору року?

У нього на обличчі знову проступила розгубленість.

— Перепрошую, я не розчув ім’я.

— Феншо.

— Феншо?

— Феншо. Ф-Е-Н-Ш-О.

— Ну, — ​він нарешті розслабився й широко усміхнувся, ніби впевненість у собі до нього повернулася, — ​ось і проблемка. Ви мене з кимось плутаєте. Я — ​не Феншо. Мене звати Стіллман. Пітер Стіллман.

— Без проблем, — ​відповів я і злегка стиснув йому плече. — ​Як хочеш називатися Стіллманом, воля твоя. Врешті-решт імена не мають значення. А має значення, що я знаю, хто ти такий насправді. Ти — ​Феншо. Я це зрозумів, щойно ти сюди зайшов. «Про вовка промовка, — ​сказав я собі. — ​Цікаво, що його занесло у таке місце?»

У нього почав уриватися терпець. Він зняв мою руку зі свого плеча й відступив на крок.

— Досить, — ​сказав він. — ​Ви помилилися, давайте поставимо на цьому крапку. Я не хочу більше з вами розмовляти.

— Пізно, твою таємницю розкрито, друзяко. Тепер від мене не сховаєшся.

— Лишіть мене у спокої, — ​сказав він, і в його голосі вперше прозирнула злість. — ​Я із психами не розмовляю. Відчепіться, а то будуть проблеми.

Інші гості за баром нас не розуміли, але напруга кидалася у вічі. Я відчував, що за мною стежать, а настрій навколо міняється. Стіллман, здається, раптом запанікував. Він кинув погляд на жінку за шинквасом, потім на дівчину поруч, а тоді швидко прийняв рішення йти. Він відштовхнув мене з дороги й рушив до дверей. Я міг би