Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

— Не знаю, про що я й думала. Ви геть на нього не схожі. Мабуть, це тому, що ви обидва — ​американці.

Мене наша подібність тривожила й мимоволі викликала відразу. Відбувалося щось монструозне, і я втратив контроль. Небо зсередини темніло, це точно; земля двигтіла. Мені було складно сидіти на місці і складно рухатися. Здається, я весь час забував, де перебуваю. Думки закінчуються там, де починається світ, — ​раз у раз повторював я собі. Але ж і наша самість теж криється у світі, — ​відповідав я, — ​а думки приходять звідти. Проблема полягала в тому, що я перестав розрізняти певні важливі речі. Це ніколи не може бути тим. Яблука — ​не помаранчі, персики — ​не сливи. Різницю відчуваєш язиком, а тоді все розумієш, мовби зсередини. Ось тільки для мене всі смаки зливалися. Я перестав відчувати голод, не міг змусити себе їсти.

А про Дедмонів можу розповісти ще менше. Феншо при всьому бажанні не зміг би знайти собі кращих доброчинців. З усіх, із ким я перезнайомився в Парижі, вони були найдобріші й найлюб’язніші. Вони запросили мене випити у їхній квартирі, я лишився на вечерю, й не встигли ми дійти до другого, як вони вже запрошували мене у свій будиночок у Варі, той самий, де жив Феншо, й то не на кілька днів — ​вони-бо туди не збираються до серпня. Це місце було важливе для Феншо та його творчості, — ​сказав містер Дедмон, — ​то й моя книжка, поза сумнівами, виграє, коли побачу все на власні очі. Я не знайшовся, що заперечити, і щойно слова згоди зірвалися з моїх вуст, як місіс Дедмон пішла телефоном домовлятися про мій приїзд своєю точною й вишуканою французькою.

У Парижі мене більше ніщо не затримувало, тож я сів на потяг наступного ж дня. Я сягнув кінця шляху, дороги на південь до забуття. Останні надії, які я ще плекав (примарна можливість, що Феншо повернувся до Франції, нелогічна думка, що він удруге знайшов прихисток там само), розвіялися, щойно я приїхав туди. Будинок стояв пусткою, ніде ані душі. Оглядаючи кімнати нагорі наступного дня, я натрапив на короткий вірш, який Феншо написав просто на стіні — ​але я його й так знав. Під ним стояла дата: 25 серпня 1972 року. Більше він сюди не повертався. Дурістю було на це сподіватися.

Зайнятися було більше нічим, тож я кілька днів розмовляв із місцевими: фермерами, селянами, мешканцями навколишніх містечок. Я називав своє ім’я, показував фотографію Феншо і представлявся його братом, а почувався при цьому як детектив-невдаха, клоун, що за соломину хапається. Хтось його пам’ятав, хтось — ​ні, хтось вагався. Та й байдуже. Південного акценту я не розумів (фрикативне «р», насалізовані закінчення), і з того, що мені казали, не розбирав майже ні слова. Із усіх, з ким я говорив, тільки один отримав звісточку від Феншо після від’їзду. Це був його найближчий сусід, фермер, який жив кілометра за півтора далі дорогою. Це був дивак років сорока, такої брудної людини я в житті не бачив. Він жив у вогкому, напівзруйнованому будинку XVII століття — ​судячи з усього, сам, у товаристві пса, навченого шукати трюфелі, й мисливської рушниці. Він явно пишався дружбою Феншо й на доказ їхньої близькості показав білого ковбойського капелюха, якого Феншо надіслав йому після повернення в Америку. У мене не було підстав йому не вірити. Капелюх досі лежав у оригінальній упаковці, його ніколи не надягали. Фермер пояснив, що відкладає його для слушної нагоди, а потім пустився у політичний монолог, за яким мені було складно встежити. Революція гряде, — ​говорив він, — ​а коли надійде, він купить білого коня й автомат, надягне капелюха, проїдеться головною вулицею містечка й перестріляє всіх крамарів, які колаборували з німцями під час війни. Точно як в Америці, — ​додав він. Коли я спитав, про що він, фермер видав розлогу галюцинаторну лекцію про ковбоїв та індіанців. Але ж це було давно, — ​сказав я, намагаючись його урвати. Ні, ні, — ​наполягав він, — ​це триває й нині. Я що, не знаю про перестрілки на П’ятій авеню? Я що, не чув про апачі? Сперечатися було марно. Щоб виправдати власне невігластво, я сказав, що живу в іншому районі.

*

Я затримався в домі ще на кілька днів. Я збирався байдикувати, скільки зможу, й відпочивати. Я був виснажений і мусив зібратися на силі, перш ніж повертатися в Париж. Минуло кілька днів. Я блукав полями, гуляв лісами, читав на осонні французькі переклади американських детективів. Здавалося б, ідеальні ліки: засісти бозна-де, дати волю думкам. Тільки ніщо мені насправді не помогло. У будинку місця для мене не було, й на третій день я відчув, що насправді там не один, що там я ніколи не зможу лишитися на самоті. Феншо зі мною, і хай би скільки я намагався про нього не думати, це не поможе. Це було несподіване і тривожне відкриття. Варто було перестати шукати, як він оприявнився. Тепер процес обернувся. Я стільки місяців його шукав — ​а тепер він знайшов мене. Замість шукати Феншо, я насправді тікав від нього. Робота, яку я собі вигадав, — ​фальшива книжка, нескінченні відгалуження — ​була просто спробою порятуватися від нього, хитрістю, аби втримати його чимдалі. Переконавши себе, наче його шукаю, я утверджував припущення, що він деінде — ​десь поза мною, за межами мого життя. Ось тільки я помилявся. Феншо був точнісінько там, де й я, і то від початку. Відколи я отримав листа, мені не вдавалося його уявити, побачити таким, яким він міг бути зараз: думки не складалися в цілісну картину. У кращому разі приходив вицвілий образ: кімната за зачиненими дверима. І все: Феншо сам у кімнаті, приречений на міфічну самотність — ​може, живий, може, дихає, може, мріє бозна про що. Аж тепер я виявив, що кімната ця у моєму черепі.

Після того зі мною почали коїтися дивні речі. Я повернувся до Парижа, але зайнятися було нічим. Із давніми знайомими бачитися не хотілося, але й у Нью-Йорк повернутися не вистачало відваги. Я став інертним, нездатним на рух предметом, і поволі почав забуватися. Я можу дещо розповісти про цей період лише тому, що лишилися документальні свідчення. Наприклад, віза у мене в паспорті; квиток на літак, рахунок з готелю абощо. Це докази, що я пробув у Парижі більше місяця. Але знати — ​це геть не те, що пам’ятати. Я бачу події й себе у різних місцях, але на відстані, ніби спостерігаю за кимось іншим. Ці картини відчуваються не як спогади, завжди закорінені всередині; вони лежать поза мною — ​ані відчути, ані доторкнутися — ​за межею всього, що стосується мене. Місяць випав із мого життя, і мені досі тяжко й соромно в цьому зізнаватися.

Місяць — ​час довгий, можна торкнутися дна. Якщо я і згадую ті дні, то лише фрагментами, уривками, клаптями, які не складаються в ціле. Я бачу: якоїсь ночі я, п’яний, падаю на вулиці, встаю, спотикаючись, бреду до ліхтаря, а тоді блюю просто собі на черевики. Я бачу: сиджу в кінотеатрі, світло вже загорілося, натовп тягнеться назовні, а я навіть не пам’ятаю, який фільм щойно подивився. Я бачу: я сную Рю Сен-Дені вночі й вибираю собі проституток для сексу, в голові вирують