Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

зайнятий пошуками омріяних діамантових голубів, вість про яких дійшла аж на Чорногору. Знамениті майстри приготували їх тут, у Золотій Бані, на подарунок для цісаря чи, може, для папи. За допомогою діда, якому все тут було знайоме, Довбуш знайшов їх у якійсь маленькій хатині на задвірках фортеці. Він був щасливий. Ще ніколи в житті він не бачив нічого настільки гарного. Матово-золоті крила голубів, розправлені для польоту, тонко підкреслений візерунок пір’я і груди золотих птахів були осипані діамантовим пилом, що відтворював блискіт пір’я. Дзьоб та очі, шліфовані з чорних або ясних діамантів, майстерно передавали реальність, але робили її подібною на сон.

Молодий Довбуш сів у крісло, зняв високий опришківський капелюх і задивився на тих голубів, які ніби зійшли з небес. Коли він так дивився, його сталеві очі прояснилися усміхом щастя і подиву, мов у дитини. А білий дідуган дивився з радістю, майже з побожністю на Довбуша. Мудрий старець збагнув тоді, ким був Довбуш.

Тиша стояла на подвір’ях замку. Опришки, наповнивши бордюги дукатами, стояли разом зі звільненими в’язнями біля коней і нетерпляче чекали. Пани під вартою, роззброєні, із зав’язаними очима, і люди замкової залоги, спутані, лежачи ницьма на землі, умлівали з жаху, не знаючи, що на них чекає. Тим більшим страхом наповнювала їх ця тиша. Лише циган-пройдисвіт, товариш Довбуша, снував, бігав по всьому замку і запихав до бордюга, що тільки міг. А молодий Довбуш, ватажко чорногорських розбійників, не розуміючи, де він, занурений у задуму, сидів перед чародійними птахами.

Нарешті його знайшов Джемиґа, повернув до тями обох – Довбуша і старця.

– Агов, не дрімайте! Вставайте, панове ватажки! Що за вино вас сп’янило? За годину тут уже буде військо з Шатмара.

Прокинувся Довбуш, зачудований. І вже за хвилину заграв Довбушів ріг на подвір’ї. Понад сотню коней, навантажених золотом, ідучи за полонинським звичаєм слід у слід, зацокали по опущеному мості. Всю залогу замку залишили зв’язаною. Брами замкнули на ключ. Пошкодили мости. І вже за мить опришки були в лісах. Потім розділилися і різними шляхами рушили до Чорногори. Гнали, як завжди, без перерви, без міри. Де лиш могли, змінювали коней. У Русьполянських горах на них уже чекали сотні опришків із Чорногори зі свіжими кіньми. Бо Довбуш, нікому не кажучи, вислав з дороги посланця по решту леґінів. Знову перевантажили золото і були вже аж під Чорногорою, поки з Бані змогла вирушити погоня.

Бо не подарували свого безжальні пани. Взяття фортеці майже без пострілу, навіть без людських жертв било по величності Золотої Бані. Гей! Соромом укрився панський рід Баторіїв. Щоб якісь лісові людці, дикіші за ведмедів, захопили серед білого дня замок при такому напливі гостей та рицарства! І ще сміялися і пішли, як милостивці! Тим часом звільнені з кайданів селяни рознесли далеко по селах вість про Довбуша. «То допіру леґінь, той Довбуш, наш приятель, золоте серце!» Так довкола шепотіли між собою люди. Але пани не могли цього стерпіти. Розіслали гінців із грамотами в усі угорські північно-східні замки й округи. Вийшли загони війська і гайдуків. А також вигнали маси селян для переслідування розбійників. Погоня гнала, гнала надривно. Спочатку її збивало тільки те, що сліди опришків розходилися у багатьох напрямах. Але потім було ще гірше, бо опришки, щоб не залишати слідів, ішли у всіх можливих місцях потоками та ріками. І сліди загубилися. Погоня дійшла до пустища. У гірській пустелі та в пущі не можна гнатися за домислами. Погоня покрутилася вперед-назад і мусила вертатися. Лиш князь оголосив і розіслав із гінцями універсал до всіх панських країв, щоби переслідувати Довбуша.

А коли опришки прийшли на Чорногору, Іванчик Рахівський з кількома добрими товаришами, лазячи по скелях у залізних «кішках», прикріплених до постолів, дряпаючись, як муха, забиваючи гаки і перекидаючи зі скелі на скелю кладки, що висіли над прірвою, порозкладав скарби у печерах високо на скелях Говерли. Частину скарбів сховано в Довбушевій коморі на Кедруватому.

Сиділи так на Кедруватому коло кам’яного крісла Довбушевого сам Довбуш, Змієнський і бідний старий Стасько. Збадьорений повітрям і запахом гір, Стасько посміхався до лісів, до вод і до скель, але нічого не говорив. Коли вже треба було йти, Довбуш хотів нав’ючити Зміїнському на коней мішки з золотом. Але старий опришок голосно сміявся з молодого побратима: «То ти, братку, хочеш мені дати, що маєш призначене для бідарів? Є скарби більші, ніж золото, і ти їх нам відкрив. Ти ж і мені старому великий справжній скарб відкопав. Оцього бідаку! Ціле життя гризло мене серце за нього. Це я тобі мав би ще додати і доплатити. Не тільки я, а народ наш увесь мав би тобі поставити – от тут – такий замок кам’яний, як Золота Баня. І тут у всіх горах ставити б тобі замки! Аби царював! Аби сам народ царював разом із тобою! Щоб нога розбійна панська, гайдуцька і смоляцька тут не ступила! Гей! Ой, чує старе серце моє, надто дурний той наш народ, надто дитинний. Сам не знає, що має, і потім колись Довбуша буде славити, коли його вже не буде…»

«Це правду кажеш, дідусю, народ наш не дуже мудрий, не вміє дбати про себе. Але він добрий, вдячний. Не забуде нас ніколи».

Тоді ватажки стали прощатися. Ясна ніч стояла в Чорногорі. Мовчали кедрові ліси. Мовчав старий товариш Стасько. І вони нічого не говорили. Тільки фиркали коні, тільки Кізя виспівувала долами та ярами. Чи прийде такий час – може, так обоє думали, – що постануть тут замки кам’яні? Чи побачаться ще у звитязі? А чи, може, у біді?

– Зоставайся з Богом, Довбуше-синку, – сказав старий тихо. – Й Ілля, святий громовий молодецький, най тебе береже!

– Боже помагай, дідусю, – прощався Довбуш.

І поїхав старий ватажко наверх до Менчула, прямуючи разом зі Стаськом, старим товаришем, через верхи додому, до самотнього ґаздівства.

Коли Довбуш залишився сам, став оглядати скарби. Дивився то на палаючі червоні дукати, то на іскристих діамантових голубів, дива мистецької майстерності. Може, думав, як би це золото роздати людям по всіх горах та долах. Але цих голубків, мабуть, краще сховати тут у Чорногорі, аби дивитися, милуватися ними, мов любкою найсолодшою? Чи, може, дати їх до якоїсь церкви, щоб люди молилися, як до святого образу? Якби він міг тепер знайти десь свого старенького висохлого, пожовклого віщуна. Той би йому, може, сказав, як цими скарбами розпорядитися. І які скарби насправді найцінніші. Чи