Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

То кінь святого Іллі іржав із-за гір, іржав громовими грудьми. А потім їх наздогнала страшенна злива. Чорні, бурі й руді хмари, роздерті на ясні смуги, пливли від Палениці на Угри. Пітьма накрила землю. Били блискавки, освітлюючи молодцям дорогу, а роз’ярені громи могутньо грали, вигравали більш гордо і прекрасно, ніж усі музиканти цього світу. Бородатий святий, пророк Ілля, гнав своїх коней, торуючи шлях перунами, виганяючи злих духів і готуючись розгромити панське гніздо. Опришки побожно хрестилися. А Довбуш, радісно дивлячись на юрми хмар, які обганяли загін опришків, сказав:

– Дивіться, браття! Як веде нас білобородий бойовий святий! Панам на згубу! На перемогу нашої віри! На добру долю бідакам! Це опікун наш, правдивий батько леґіням! Нема більшого святого. І нема кращого!

Переможець громового царя, бородатий пророк Ілля, одягнений у плащ і тюрбан із хмар, котячись гулкими клубками хмар, підтверджував Довбушеві слова вогняним знаком та громовим словом. Опришки вдячно спостерігали за летом хмар.

А далі пішли Полянськими горами і чекали у букових лісах на угорському підгір’ї недалеко від Бані, у ярах, поки настане день свята. Довбуш прикріпив собі бороду, перевдягнувся на жебрака і пішов разом зі старцем наперед. Вони крутилися коло замку, ніби двоє старців-злидарів, що чекають на милостиню. Старий детально описав Довбушеві весь план замку та міста.

То був усім замкам замок! Скала, камінь, залізо і довкола провалля. Очі Довбуша сміялися: Ого! От якби такий поставити десь на Чорногорі! Жодна панська сила вже б не дістала! Та ми цей тут дістанем. Тільки от не вдасться у ньому довго побути… І обоє детально продумували плани нападу.

А коли настав день урочистостей, коли містечко зароїлося людьми, коли опустили мости й відчинили брами, коли заграли сурми, коли заїжджав заквітчаний весільний кортеж, тоді Довбуш, Змієнський, Рахівський та Джемиґа вчотирьох увірвалися верхи на міст, увесь час стріляючи з пістолетів. Вони затримали карету, яку тягнуло шестеро коней, кожен із них захопив якусь важливу персону: Довбуш – княжну, Змієнський – пана молодого, а інші – решту. Забрали їх на своїх коней, швидко зв’язали, одночасно скидаючи з коней охоронців кортежу й озброєних стражників. Змієнський кричав, аж гуло, що, коли хто вчинить хоч найменший спротив, полонені відразу загинуть. Довбуш показав свою страхітливу силу, силу ведмежу, і спритність рисі. Він стягав із коней і скидав на землю відразу по двоє передніх лицарів, а Джемиґа їх в’язав. Коли у Довбуша стріляли з пістолетів, він посміхався. І тільки відмахувався рукою, ніби мух відганяв. А коли хтось цілився у нього довше, він тільки кине бистрий погляд і крикне коротко: «Найте! Лишіть!» І пістолет випадав із руки стрільця. Відразу було видно, що кулі його не беруть і він вміє замовляти стрільби. І далі рвався вперед, заслоняючи собою товаришів. Такий він був, Довбуш. А Джемиґа, що мав величну поставу, з холодним, незворушним, жорстоким обличчям в’язав полонених. Він міг паралізувати самим лиш поглядом, убити і поламати кості було для нього мимолітною забавою. Але Довбуш з нагоди весілля оголосив, що сьогодні не повинно бути жодного вбитого. Так вони блискавично, швидше, ніж це про це можна розповісти, зусібіч на мости влетіли червоні яскраві опришки на нестримних, несамовитих полонинських конях, безперервно стріляючи з рушниць та пістолетів. Невимовна розгубленість і жах охопили оборонців. Через блискавичність і спритність нападу ніхто не міг, та навіть і не намагався збагнути, якими є сили нападників. Частина панського кортежу, який зупинився, розсипалася на всі боки. Всюди бігали коні без вершників. Діставшись до замку, Довбуш наказав попіднімати мости. А частину опришків залишив поза мурами фортеці, щоб ті грабували і наганяли страху на містечко. Старий Бойчук власноруч позамикав брами, сховав ключі до торби і виставив варту. Тим часом Довбуш, гасаючи по замку на Громовій Хмарці, наказував усім, кого зустрічав, падати долілиць на землю і, блискавично зв’язуючи, віддавав їх сторожити загонові Джемиґи. До ридаючої умліваючої княжни Довбуш примовляв ґречно, лагідно: «Ну тихо, тихо, дитино, донечко, голубко! Я Довбуш, ми вам не зробимо нічого злого. Волосина тобі з голови не впаде».

Коли вже захопили замок і почувалися безпечно, Довбуш звелів вантажити золото у шкіряних мішках на коней. Старий Змієнський знав тут усе і всім керував. Крім того, Довбуш наказав розбити, розтрощити замки і ґрати, відчинити важкі віка страшних підземних льохів, де довгими роками страждали прикуті до землі, перетворені ледь не на звірів недолею підземного ув’язнення, майже осліплі селяни. Серед них був товариш Змієнського Стасько Максимів Уршеґа. Він ще був живий, але нікого не впізнав, збожеволівши від непорушного сидіння у кайданах. Не розумів, що відбувається, і тоді, коли його розкували та вивели на волю, не розумів, коли йому показували, що це пани отут лежать, пов’язані, мов барани. Із хрипом виривався з підвальних грудей глухий слізний людський рик:

– Не хочу і волі від панів – доля їх навіки проклята! На всі їхні роди, на все насіння.

– Дивися, брате, Стаську сердечний, друже найвірніший, оце тут той Довбуш молодий, наш рідний гетьман верховинський. Це все він зробив. Весь народ страдний розковує. Гай! – плачучи від радості, кричав Змієнський, обнімаючи Стаська.

Лице Стаська заслоняли брудні зваляні жовто-сиві кудли, спина була настільки похилена, що руки безладно теліпалися над самою землею. Він стогнав і гарчав: «Наша справа? Пани – гетьмани – хай б’ються між собою; хай вішаються – хай печінки вигризають – видзьобують один одному…» Дивися безумним поглядом на засмученого велетня Змієнського, не розуміючи, що перед ним стоїть старий товариш.

Але Довбуш наказав швидко розкувати решту в’язнів. Потім вказував робітникам і в’язням, як вантажити на коней золото у шкіряних бурдюках. І, виймаючи з мішків дукати, роздавав їх жменями в’язням та робітникам і казав швиденько ховати їх за пазухи. А ті, збуджені, перелякані, не цілком усвідомлюючи, що відбувається, поспішно виносили пакунки з золотом і нав’ючували коней відповідно до вказівок Довбуша.

Стасько Уршеґа ліг на подвір’ї, як пес, і мружив очі, засліплений денним світлом. А Довбуш підійшов до нього і мовчки поцілував стару напівмертву руку, почорнілу, як земля. Ніби батька рідного, ніби брата, замордованого панами, цілував. Мигав підсліпуватими очима, вдивлявся у нього бідолашний Стасько, колишній леґінь з білявими кучерями, а нині… І невідомо, чи щось розумів. Не знати, чи й коли-небудь пізніше він зрозумів, що надійшла година, коли сам Довбуш звільнив його з панської катівні.

Незабаром все було вже готове до походу, чекали тільки Довбушевого кличу.

Але Довбуш був