read-books.club » Публіцистика » Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик 📚 - Українською

Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

263
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дороги, які нас вибирають" автора Юрій Михайлович Мушкетик. Жанр книги: Публіцистика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 71 72 73 ... 99
Перейти на сторінку:
Трохи одужавши, мусив іти на базар. Іде – на вітрі майорить чорний прапор. Штаб Махна. Вирішив зайти – будь що буде. Вартовий не пускає. Яворницький вартовому: «Піди й скажи Махнові, що академік Яворницький хоче його бачити». Пропустили. Яворницький поскаржився на грабіжників і вдався до Махна, мовляв, ви ж культурна людина, ви розумієте, що важать ці експонати для науки, для нації… Махно покликав Льовку, відомого головосіка, й переповів йому скаргу академіка. Льовка сказав: «О котрій годині їх у вас забрали?». «О дванадцятій». «Завтра о дванадцятій усе буде на місці».

Погомонівши ще трохи з Яворницьким, Махно запитав: «Їсти є що?» Яворницький стенув плечима. Тоді Махно покликав когось зі штабістів чи ад’ютантів, наказав відкинути попону в кутку, під якою лежали гроші. Вказав на кошик у руках Яворницького: «Топчи». Махновець почав натопкувати гроші, й Махно закричав: «Ногами топчи!».

…Наступного дня без п’яти дванадцять в квартиру до Яворницького постукали. Увійшов Льовка. В руках тримав шаблю. «На якому гвіздку вона висіла?» Почекали. Підійшов до вікна, вийняв білу хусточку, махнув. Постріли. Тих двох розстріляли під вікном у Яворницького.

Копиленко казав, що це йому оповідав сам Яворницький, у якого він був ще з кимсь у гостях і Яворницький пригощав їх горілкою козацькою, яку десь відкопав.

08.12.95.

А взагалі в нас достатньо фетишизували Махна. А був він малоросом, бочкою, в яку налито анархо-комунізму, коли сидів за бандитизм у тюрмі з анархістами.

У одного українського письменника-класика нашої доби у шестикімнатній квартирі у вітальні був перелаз (ефектніше було б у спальні), і сволоки причеплені до чотириметрової висоти стелі, сволоки позакопчувані під старовину. Справжній національний письменник!

А направду, мав він талант… і був зіжмаканий системою, як і всі інші.

У дружини іншого письменника було п’ятеро дітей… окрім одного – всі від інших чоловіків. Письменник був добрий, незлобивий.

Демократія: це коли – по-моєму. І – тільки. Якщо не по-моєму, це – не демократія. Нехай хоч і тисяча супроти мене, а я один. Я – за демократію!

Нині не лишилося, мабуть, жодного вола. Воли ж вивезли людство з нетрища віків.

Вона сказала: «Зачем я разогревала свою любовь…»

Українцю властиво трудолюбство і схильність до меланхолії – меланхолійного співу – до легкого кпину за чаркою, і – не властиве возвеличення (що таки погано), завойовництво.

У селі моя тітка Марія. Фельдшер. Скільки разів не приїздив і запитував, що у вас нового, що робите, кожного разу вона казала: «Вивчаємо короткий курс ВКП(б)». Власне – так все життя. До IV глави.

Мураха, навіть збільшена лінзою до розмірів слона, знає, що вона мураха.

Час забирає смуток, печаль, горе, але він же вимиває з серця жагу, пристрасті – любов, бажання пізнавати нові світи, людей, себе самого, з розкішного дерева робить обгорілий пень.

Я не скажу, що прожив важке життя. Але були періоди скрути, недоїдання, важкої праці. Я благословляю їх, оті як їх назвати, труднощі. Без них би не було мене.

Ціну має тільки те, чого людина не має. Те, що вона має, втрачає ціну (для неї).

«І принесли Богу жертву…» Отже, дали хабара?

Моє село. За ним – ліси. Соснові, мішані, де дуб і клен, береза і вільха, за лісом – Барамицьким – луки. Спочатку пишні трави, далі – купини й осоки. Вольна! Нічия земля, там можна було косити будь-кому, але – не косили. Бо ж болота, й купиння. Посеред Вольної – річечка Смолянка.

Мати мені розповідала, як колись вони з батьком в засушливе літо підійшли до Смолянки, і як над ними хмарою знялося птаство – журавлі, дикі гуси, качки, кулички. У батька була рушниця, але він так розгубився, – птаство закрило небо, що й не вистрелив.

Ті болота – рай для птахів. І водилося їх там гибіль. Либонь, з прадавнини, одвіку. Мілководдя, прогріте сонцем, вдосталь поживи. Пташиний рай. Зрідка пролетить коршак-підорл, і птаство зчинить ґвалт. Звичайні коршаки і кібчики той повітряний простір порушувати не зважувалися.

І ось одного разу я їду краєм Смолянки по новій дорозі та бачу щит з написом: «Сделаєм Смолянку краєм изобилия». Зробили! Спустили воду, переорали глибинними плугами. Ґрунту там – плівочка. І тепер сірий вітер крутить сіру пилюку. Пустеля. Порожнеча. І туга хапає за серце. Чи є щось на землі безглуздіше і шкідливіше за людину?

…А мені мариться Смолянка. Та, прадавня. Де чисте, не пропущене через легені жодного негідника повітря, де голубе небо, де дзвін журавлів і журливі (чомусь вони завжди журливі, видно, щось було з ними в долюдську еру), голоси диких гусей. І я лечу над зеленим морем, і поруч мене маєво тисяч крил.

Мріяв стати розвідником. Став рекетиром.

Радянський інтернаціоналізм був околотиною: з російського націоналізму, марксистського соціального вчення, європейських хитростей, мрій бідняків, сталінської жорстокості та ленінського всеобману і нечесності, прикритих людолюбством.

Наші кращі книги лежали в спецхронах, куди допускалися тільки перевертні, через те ті книги слугували не піднесенню народу, а побиттю його духу.

Якби кожному з нас при народженні давали певне завдання, ми дуже багато зробили б на цьому світі: ти роби бочки, ти пиши оте й оте, а ти – оте, а то ми пів життя, а то й усе життя блукаємо, і робимо не своє. А для чого ми робимо?

А може, ми й народжені для того, щоб щось робити?.. Щось!

А може, й правий Фрейд, що людиною володіє секс. Згадую себе молодого, – все було підкорено тому почуттю. Я прокидався з думкою про самицю, виходив на вулицю з думкою, що може зустріну її (а нею були всі), їхав у відрядження теж з надією, що десь здибаю Її – Я думав про Її цноту (й щомиті хотів Її позбавити цноти), про Її таємниці (хоч знав уже їх, але вони завжди лишалися таємницями), я все робив для Неї.

Я й нині роблю, але вже не так. Моє щастя, що часто сню себе молодим і мені сняться молоді жінки.

Він писав про цвяхи в п’ятах, про велетенські квіти, які пахтять гнилим м’ясом, про потвори, які бігають по стелі, бо не вмів написати «Садок вишневий коло хати» або «Десь на дні мого серця».

Якщо росіяни хочуть заарканити до себе, тоді – «Колиска братніх народів», а потім вигребуть з тієї колиски все, як, скажімо, загарбують те саме «Слово про Ігорів похід» – «памятник русской культури». Москалі – це суміш мері, мордви, татар. Що ж, і в цьому нічого лихого немає, вони змогли зробити з цього моноліт,

1 ... 71 72 73 ... 99
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"