Читати книгу - "Через кладку, Ольга Кобилянська"

бачила, пане Олесь, усе, - впевняла нервово раз по раз, і в її голосі зачувся здавлюваний плач, - хоч мама туди не пускала. Вона страшно боялася за мене, і щоб вогонь яе перенісся й до нашого дому, хоч вітру не було замітно. Але я не видержала, втекла від матері. Наталка боролась там і доктор Нестор. Наталка помагала при гашенні, мов мужчина, тягнула й подавала воду, а Нестор. - додала й на хвилинку мов здержалася. - Доктор Нестор рятував за кількох людей. О, коли б ви були бачили, як він там працював, наче купався в власному поті, він командував, поки вогнева сторожа над'їхала, аж захрип, ба ще й опісля. Мені здається, це й пірвало Наталку за собою. що вона, та елегантська пані, не зважала ні на сукню, що тут і там здерлась, зачіплюючись, ні на фризуру, що змокла теліпалась остаточно одною довгою косою по плечах, надаючи їй чудний вигляд. Одним словом, усе робила, робила німо, під впливом Несторових приказів.

- Щирий дорогий мій хлопець! - вирвалося мені з зворушенням з уст.

- Правда? - спитало мене молоде дівчатко одверто, виявляючи тим одним словом своє нутро.

- Правда, - відповів я й стиснув її руку.

- Я не казала. Але Наталка, ви знаєте, - додала вона приниженим голосом і зморщила похмуро брови. - Вона все любить з ним гризтися й інших понад нього ставити; особливо фізична сила імпонує їй. Я її не розумію. Але мені все здається, що він колись, як каже мама, стане високо, і тоді вона понизиться. Коли б він лише під час цієї катастрофи не простудився й не перемучився. Мама каже: він «мімоза», - звернула нараз на інший шлях.

- Господь знає, - відповів я. - Часто-густо потягає одне нещастя й друге за собою. Але, може й ні, - додав я. - Мій хлопець твердий і відпорний. Взагалі Обринські не піддаються так легко чужим властям. Знаючи Нестора наскрізь, я переконаний, що серед гамору, крику, остраху й нещастя він один не стратив там ані на хвилинку рівноваги духу й стояв на місці, де вимагала конечність, мов мур. Але мати моя? - спитав я нараз і схилився до молодої дівчини, що прислухувалася посліднім словам моїм з поширеними очима, мов завіщанню якому. - Оповідайте мені про мою матір.

- Вашу матір відшукала панна Маня, бо про неї в першій хвилині нещастя ніхто не погадав. Мов той птах прилетіла, дізнавшись, що це у вас горить, на місце й кинулася між товпу цікавих і рятуючих відшукувати передусім її. Кликала, шукала, приказувала й другим шукати її, але ніхто не знав, де вона поділася і чи взагалі була дома. Лиш коли вона сама, перелетівши в найбільшій небезпеці всю хату, над котрою з одної сторони горів уже дах, і не знайшовши її, побачила двері від поду відчинені, блиснула їй гадка, що вона може туди пішла дещо рятувати там. І не надумуючися ні хвилину, вона погнала вгору, не зважаючи, що дах уже горів. І яке щастя, пане Олесь, що туди пішла. Велике, несказанне щастя. Кілька хвиль пізніше, - додала, віддихаючи глибоко, - як знесено матір удолину, саме то тій стороні, де силувалася вона знести її сама вдолину, заломився з страшенним лоскотом дах.

Я зітхнув і заслонив на хвильку рукою очі. Коли б це справді було так сталося, Ірино. Коли б справді був дах над ними заломився!

Молоде дівчатко своїм жіночим інстинктом мене зрозуміло.

- Це було б страшне, пане Олесь, - прошептало, перелякане, й стягнуло лагідним рухом мою руку з очей. - Це було б страшне, пане Олесь. Але воно не сталося. Завдяки притомності й силі Маниній, воно не сталося, успокойтесь. Вашу матір знесла Маня з якимсь чоловіком, що побіг ще своєчасно на її поклик, вдолину, і її залишили в найбезпечнішому місці. Годину-дві по тім був вогонь зовсім погашений, і люди порозходилися. Залишився лиш вартівник, на часок ще Нестор, Маня й пані Міллер, котра забрала вашу матір в затишну лісничівку до себе, де перебуває й досі. І настав спокій. Бідна панна Маня, вона також ушкоджена. Якось злітаючи, надпалена дахівка вдарила її в чоло над лівою бров'ю. Вона, мабуть, і досі ходить з зав'язкою кругом чола, хоч, може, їй уже добре, - додала, коли я при її посліднім реченні зморщив брови. - Лікар взяв і її під овій спеціальний догляд і наказав яких вісім день носити зав'язку кругом голови над очима. Від'їжджаючи передучора надвечір, я відвідала її на хвильку. Вона вийшла з кімнати хорої безшелесне й, прикладаючи пальці до вуст, наказувала тишину.

«Хора спить. - прошептала до мене. - Сон для неї є тепер чистою благодаттю. Страшна подія плутається їй заодно в уяві і тим викликує погіршення стану».

«А ви, панно Манусю?» спитала я її.

«Мені нічого. Не журися. Скоро пан Олесь верне, я буду лічитися. Мені не грозить небезпека, але тут, - додала й указала рукою на кімнату хорої, - тут треба сумлінного догляду й щонайменше ще десять-чотирнадцять день. Однак своє місце я відступлю лиш йому». Але я Мані не вірю, пане Олесь, - оповідало дівчатко поважно. - Вона сама мусить більше терпіти, як показує. Ціла її постать і вигляд свідчили мені про те. Не менше велика блідість, втома її лиця й хід. Сама дуже змарніла за ці кілька день, неначе перебула тяжку хоробу. Я аж перелякалася її, така поважна видалася мені. Ходить так поволі, що й сукні не чуєш, як волочиться за нею. Я не можу собі порадити, але мені все здається, що й вона вогнем ушкоджена та затаює це. Зрештою, побачите самі.

Я не відповів.

Сильні внутрішні почування мої до матері й сеї дівчини, що, я відчував це, становила мою долю, піднялись таким вихром з дна моєї душі, що не дозволяли мені тепер хоч би й на хвилину відчинити уста на яке-небудь слово. Я усміхнувся гірко. Дивна гра долі! На тім самім місці, звідки гнала колись моя мати малого Нестора за те, що переліз через білі штахети, щоб показати мені свій перший нотес, одержаний в дарунку від своєї сестри, - рятував він від пожежі її хату. А вона, та дівчина, з голівкою, колись повною мрій та ідеалів, ненавиджена й майже переслідувана нею, щоб