Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимирович Тельнюк"

твоя донька там живе… Послухався султан третього ворожбита та й наказав збудувати Киз—кулезі. Й стала там жити його донька. А щоб їй було не сумно, поселив з нею султан веселих дівчат. Так і росла султанівна. Сторожа цілими днями й ночами пильнувала, щоб жодна змія не пролізла до Киз—кулезі… От виросла султанівна, до повноліття свого дійшла. Часто бачили її на верху вежі, коли вона гралася там зі своїми подругами чи співала пісень увечері, коли морські хвилі мов завмирають, а вітер навіть не дихне… Якось отакої пори стояла султанська донька на вежі, аж дивиться — внизу пливе на човні якийсь юнак, везе він велику корзину винограду. Побачила киз[137] той виноград, і дуже їй схотілося скуштувати солодкої ягоди. Перехилилася над краєм Киз—кулезі та й гукає: «Гей, юначе, передай мені хоч гроно!» А він каже: «А як же я це зроблю?» А вона:

«Я тобі спущу мотузку, а ти за неї гроно прив'яжи». Так і зробили. Прив'язав той юнак кілька грон на мотузку, та й підняла султанівна цей дарунок до себе на вежу. Тільки—но хотіла зірвати одну ягідку, а з грона раптом вискочила невелика гадюка і вкусила дівчину в руку. Скрикнула від смертельного болю юна султанівна, кинулися до неї подруги, покликали лікаря, та поки той лікар прибіг, дівчина була вже мертва…

Олександр стояв на березі, милувався вежею й думав про те, що подібні казки чув він у Сербії та Угорщині, в Богданії та на Україні.

Був на Безістані, дивився, як продають і купують невільників. Бачив гіркі людські сльози, чув невтішні їхні крики, і серце стискалося — як багато на світі страждань. І думалося ще: чому цих страждань зараз найбільше завдає народ турецький? Господи, та при чім тут турецький, отой розпронещасний райя![138] Чи ж має він хоч копійку з цих усіх баришів, що їх собі наживають з торгівлі рабами людолови? Цього бідного селянина чи тюрка—кочівника примусово посилають будувати мури в Адріанополі, насипати вали в Ячакові, у Криму… І мруть вони за тридев'ять земель од рідного краю.

А молодих і здорових чоловіків забирають у військо, і кладуть вони свої голови за аллаха і султана…

Але ж чекай, графе Олександре, а що ти даси цим людям? Де ти бачив, щоб мужик жив щасливо? Ти що, хочеш перетворитися на Гаруна аль Рашида? Але ж то тільки казочка.

Ні, ні, ні, не можна втрачати віри в здійснення замисленого. Спочатку треба дати головне — мир. Щоб Османська імперія не воювала, а на полі праці здобувала свою славу. Сулейман Кануні зумів це довести. Наполовину, але довів. За його царювання було здійснено стільки розумного й вічного: вироблено звід законів, поліпшено життя народу. За його правування піднялися в Стамбулі й Адріанополі пречудові мечеті, писали нові книги, мистецтва розвивалися. Може, колись люди забудуть про наші військові перемоги, а пам'яткою про нас лишиться тільки вічна й нетлінна краса Айя—Софії, Сулейманіє?..

Скільки ми нищимо, руйнуємо, боже мій! Турки палять міста й села, беруть ясир,[139] а коли вже брати нікуди — убивають, ріжуть, нівечать, аби згинуло все. Християни, обороняючись, оздоблюються — і чинять те саме. Навіщо? В ім'я Христа? В ім'я Мухаммеда?

Скільки страшних історій про Туреччину розходяться по всьому християнському світові! А хіба лише вони зажили такої слави? Що чинять зараз християни в щойно відкритому Новому Світі? Так нищити корінне населення, як нищать іспанці та португальці в Америці, і турки не вміють. Хай турки — фанатики в своїй вірі, але ж хіба більш терпимі до інших релігій християни? Скільки вогнищ у Європі відпадало, скільки вогнищ іще палає!

Олександр стояв посеред Безістану, роздивлявся на групи прикутих людей, яких продавали за гроші чи обмінювали на крам. Як худобу… Бачив, як сиділа мати—українка, обнявшись із донькою, й благальне дивилася на кожного покупця: купи нас обох, не розлучай навіки. Олександр спитав ціну в людо—продавця, сумно поглянув на жінку з донькою, похитав головою: не вистачить у мене грошей…

Якби то він міг закупити весь цей базар і випустити всіх людей на волю!

Біля мечеті побачив: якийсь райя веде четвірко своїх дітей маленьких — і всі каліки. В найстаршого хлопчика ручки по лікті пообрубувані, в другого ніжки вивернуті назад. Ще в одного руки й ноги вигнуті так неприродно, що здається: по дорозі йде не людина, а павучок. У четвертого — найменшого — оченят немає. Ідуть, милостиню благають.

Жахнувся Олександр, підійшов, дав грошей. Запитав:

«Чоловіче, чого то твої діти такі?» — «Ми їх калічимо, щоб нам милостиню давали. Інакше — жити не можемо». Закричав: «Будь же ти проклятий, мучителю власних дітей!» Кинув райя гроші в лице Олександрові: «Вони й так криваві, мої акче, так ще й ти сліз туди додаєш, чужинцю!»

На базарі безногий сидів, вимахуючи якимись дивними палицями. Підійшов ближче — сахнувся: нещасний чоловік вимахував своїми колись відрізаними й висушеними ногами і гукав: «Дивіться, правовірні, ось мої ноги, я ними колись ходив!»

Олександр довго блукав по місту, заходив у найбідніші квартали — і вискакував звідти, мов із пекла. Так, багато він бачив бідності і в Чорногорії, і в австрійській землі, і в угорській, але такого жаху, як у Стамбулі, він не міг собі навіть уявити в найкошмарнішому сні.

А майже поряд — небачений блиск і небачена розкіш. Султан, його чауші, паші, кадії — вся ота двірцева челядь ходить у злоті, а народ вимирає з голоду, а народ гине од вошей та блощиць, од скажених собак, чуми й холери.

Розповідали: забіг скажений пес у мечеть султана Аму—рата. Вигнати собаку з мечеті — гріх. Тікати з мечеті під час молитви — гріх. Перекусав той собака половину віруючих.

Чи не є такою мечеттю й Оттоманська імперія, в якій нерозумний імам, що