Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимирович Тельнюк"

— Якщо те військо ніхто ще не попередив, — докинув слівце Петро.

Олександр здригнувся — саме така думка промайнула і в нього.

— Не вигадуй дурниць, — різко відповів Недайборщ. — Ще такого не було, аби думки перелітали за вітром… Ми йдемо швидко. Хто ще може швидше за нас прибути до Стамбула чи Трапезонта? Ніхто. Отже, на Трапезонт ми нападаємо зненацька. Тихо висаджуємося на березі й добираємося двома загонами до порохових складів та до кишел. Тим часом сто п'ятдесят чайок з моря йдуть просто в порт. Нищимо всі торгові судна, підпалюємо їх. Беремо тільки бойові. Третина донців висаджується теж разом з нами, але йде на топ—хану.[133] Друга третина йде на подіях просто в порт. Решта, обійшовши з півдня місто, перетинає всі дороги. Це по—перше, а по—друге: запалює кілька будинків і робить страшенний шум…

Олександр замислено погриз нігтя й сказав:

— Невольників—чоловіків беремо з собою, невільниць—жінок — теж. Хто захоче, звісно. Одну чи дві галери з визволеними бранцями відправимо на Січ, а звідти хай добираються до своїх домівок…

— Ясно, — озвався Недайборщ.

— Якщо когось застану на грабунку чи звірстві — віддам до козацького суду. А той суд буде короткий: камінь на шию — і в воду. Ясно?

— Ясно, — неохоче відповів Недайборщ.

— Полонених силахів, яничарів, капиджів не нищити. Ми їх посадимо на галери. Хай працюють. А потім обміняємо: за одного турка — одного християнина. Ясно?

— Та чого ж не ясно? — пробурчав Недайборщ. — Тільки я б з декого шкури все—таки поздирав. На чоботи. Колись — років десь із двадцять тому — попав нам до рук один Назим Тек—гьозлю. Одноокий такий. Ну, так я пару літ у чоботах з його шкіри красувався…

Люто зламалися брови в Олександра. Лице потвердішало.

— Знав я Назима. І Петро знав… Але — наказ то є наказ.

— Ясно!

— Усі скарби, які здобудемо, — поділимо порівну…

— Скажи, хай бідних людей не грабують, — підказав Петро. — Ми не розбійники, ми воюємо не за це.

— А ми ніколи так і не робимо, — ображено огризнувся Недайборщ.

— Так, так, — озвався Олександр. — Грішно для воїна кривдити бідних людей… Що ще? Все?

— Та ніби… Все розписали, як на папері. Тепер залишилася дрібничка: прийти, побачити й перемогти, — пожартував Недайборщ.

…Море було спокійне; дув невеликий попутний вітерець. Козацька флотилія рухалася на південь, суворо дотримуючись строю. На кожній чайці готувалися до наступного бою.

— Треба добре сьогодні поспати, — мовив Петро. — Завтра буде в нас тяжка ніч… Це буде тяжче, ніж шість літ тому…

Шість літ тому… Олександр шість літ тому був у столиці Османської імперії, на Порозі Щастя, як пишномовне звуть турки султанську канцелярію.

З Відня їхало цісарське посольство до нового турецького султана Мустафи. Олександр і Петро під вигаданими прізвищами були включені до складу посольства. Ніхто з їхніх супутників, крім самого посла, не знав, хто ховається під двома сербськими прізвищами: Ніколич та Видич.

Вони довго їхали від Відня через Сербію, Угорщину, а потім Болгарію. І от нарешті Стамбул!

Величезне різноплемінне місто на сімох горбах, як це й належить бути святим містам, постало перед ними.

Ті горби — наче сімка велетенських коней ішла вряд, та так і застигла навіки, вгрузнувши в землю й скам'янівши.

Перша гора — не дуже велика, при самому морі. На цій горі — султанський сераль. Остання, сьома, гора — на півночі, дивиться на Адріанополь. Між цією горою та іншими — акведук—водогін на стовпах кам'яних, збудований ще за часів імператора Костянтина Великого.

Олександрові згадалося, як він блукав брудними вулицями цього міста, як милувався красою Айя—Софії та мечеті Сулейманіє, на будівництво якої за часів Сулеймана було витрачено пів третього мільйона[134] подвійних талерів. Але ж і красива мечеть Сулейманіє, краща, мабуть, за саму Айя—Софію. Дивовижні мармурові стовпи—колони. На кожному розі мечеті — дванадцятигранні мінарети. Коли починається рамазан—байрам чи курбан—байрам,[135] од мінарета до мінарета на мотузках чіпляють ліхтарики, у які вставляються аркуші кольорового паперу з вирізаними фігурками: місяць, зорі, вівці, коні…

Олександр бував на площах та базарах міста, в порту, не раз переїздив у передмістя Галату й назад. У Галаті бачив французів та венеційців, євреїв та циган. Навіть заглядав у католицькі костьоли та православні церкви; ходив біля синагог, яких у Галаті було стільки ж, як і православних церков; бігали за ним цигани, просили дати ручку поворожити; і коли він дав тую руку одній циганці, та розгубилася, бо щось на ній дивне для себе побачила. І втекла, затиснувши в руці дарований їй акче.[136]

Чув у Галаті історію про дівочу вежу — Киз—кулезі. Одному турецькому султанові привиділося уві сні, що його донька умре од змії. Зажурився можновладець. Не їсть, не спить… Покликав до себе тисячу ворожбитів. Так, мовляв, і так. Мовчать ворожбити, головами похитують. Не знають, що й казати. Коли один підіймається й каже: від божої волі не втечеш. Якщо такий знак ти бачив од самого бога, то чим же ти врятуєш свою доньку? Ще більш спохмурнів султан. Другий каже: не вір снам, ти, султане, чоловік, а не жінка. Розвів руками султан. Тут третій просить слова: збудуй, каже, Киз—Кулезі — дівочу вежу, і хай