Читати книгу - "На далеких берегах"

мислити розум, і він швидко переконав себе, що ніякого реального Михайла не існує — партизани вчиняють ту чи іншу диверсію, а потім приписують її одній особі. Звичайно, Шульц не намагався переконати в цьому своїх підлеглих. Нехай шукають і хапають усіх підозрілих — чим менше тих, хто не викликає довір'я, тим краще. При найменшій підозрі треба відправити на той світ і цього бродягу.

Вдаривши долонею об стіл, Шульц несподівано вигукнув:

— Михайло!

Мехті спроквола повернув голову до дверей: кого це там побачив гестапівець?..

Двоє гітлерівців, що сиділи в кімнаті разом з Шульцом, злякано схопилися з місць, тримаючи руки на кобурах пістолетів. Мехті перевів здивований погляд з дверей, в яких ніхто так і не з'явився, на Шульца.

— Це я тебе! Тебе! Ти — Михайло, — калічачи російські слова, сказав Шульц.

Мехті знизав плечима, промовив по-німецьки:

— Не розумію…

Шульц посміхнувся:

— Чекай-но, ми примусимо тебе зрозуміти!

Але в душі він трохи заспокоївся: занадто вже дурнуватий, розгублений вигляд у бродяги. Затримавши погляд на етюднику, що теліпався у Мехті збоку, Шульц зробив знак своїм помічникам забрати в затриманого підозрілий ящик. Помітивши, з якою нерішучістю вони наближаються до нього, Мехті добродушно посміхнувся, зняв з плеча етюдник і подав його гітлерівцям. Ті відсмикнули руки. Тоді Мехті поклав етюдник на стіл.

— Це все, що я маю, — сказав він; потім, ніби згадавши про щось, поліз до кишені, — і ось ще кілька лір!..

— Що в цьому ящику?

— Фарби, пензлі, палітра, — охоче перелічив Мехті.

— Перевірити! — наказав Шульц. Ящик відкрили. Там справді виявилися пензлі й фарби. Шульц любив ретельно все досліджувати. З кожного тюбика видавили фарбу й зробили аналіз. Нічого підозрілого не виявили: пензлі як пензлі, палітра як палітра, і фарби справжнісінькі.

— Як звати? — вигукнув Шульц.

— Жан… — злякано закліпавши очима, відповів Мехті.

— А прізвище Ренуар, правда ж? — засміявся гестапівець.

— О ні, Краус… Жан Краус… А Жан Ренуар — це знаменитий французький імпресіоніст…

— Ага, ти й це знаєш… Похвально… Хто ти, звідки?..

— Я народився в Парижі… На вулиці Комунарів… Будинок сім, дріб два. А кімната в півпідвалі…

— Одне слово брехні — і можеш вважати себе покійником! — холодно попередив Шульц, показавши на свій браунінг.

— Та ні ж, мосьє!.. Темний, вогкий півпідвал… Батько в мене був німець. Він, на жаль, рано помер. А мати — француженка. Вона намагалася виховати мене, як француза… З дитинства я захоплювався живописом… І ось блукаю тепер чужими дорогами: податися мені нікуди, мати загинула під час бомбування, а я…

Шульцу набридло, нарешті, патякання волоцюги, й він наказав відвести затриманого.

Мехті поталанило: поки він перебував у Шульца, в Трієсті, одночасно була висаджена в повітря казарма й підпалено склад з німецькою пропагандистською літературою. Ретельне розслідування показало, що обидві диверсії вчинені… тим самим всюдисущим Михайлом. Шульц знову байдуже зітхнув. Той самий Михайло в різних кінцях міста!.. Та ще один тут, під замком у нього… Хай їх усіх чорти вхоплять!

Зненацька гестапівця осяяла блискуча ідея. Адже не так уже й важко дізнатися про француза — чи той він, кого з себе вдає. Треба дати йому в руки пензель, і хай він намалює портрет Шульца!

У Шульца вистачить досвіду, щоб відрізнити пензель професіонала від руки любителя.

Мехті викликали до Шульца, той виявив бажання позувати художникові. Француз охоче погодився, але натякнув, що непогано було б, коли б йому заплатили: адже він з цього тільки й живе, мосьє офіцер повинен зрозуміти це… Шульц поблажливо посміхнувся: нахабство француза йому сподобалось. Такий далеко піде!..

— Плата залежатиме від якості роботи! Може, одержиш і гроші, а може й кулю в лоб.

Мехті, зітхнувши, розвів руками (він досить часто вдавався тут до цього жесту) і заходився поратися біля свого господарства. Змайструвати підрамник і натягнути полотно допомогли йому самі гітлерівці.

Мехті повернули етюдник, і він приступив до роботи. Але Мехті навіть уявити не міг, що вона виявиться такою трудною. Неймовірно трудною!..

Трудно було писати портрет, не роблячи ескізів, зарисовок. Мехті поспішав, і до того ж він знав, що мистецтво мандрівного художника полягає, насамперед, в експромтності. Трудно було ще й тому, що Мехті заважали: під час сеансів незмінно були присутніми обидва помічники Шульца, вони не зводили очей з Мехті; до кімнати раз по раз заходили офіцери, солдати вводили заарештованих (на щастя, серед них не було знайомих Мехті селян).

Та все це було справжніми дрібницями порівняно з тими труднощами, з якими довелося зіткнутися Мехті як радянському художникові.

Мехті міг намалювати картину краще чи гірше, більш чи менш досконало, але не міг одного: кривити перед собою душею, малювати неправду… Усім своїм життям, усіма традиціями, на які спирався сучасний живопис його країни, він був вихований правдивим художником, що своїми полотнами виражає своє ставлення до життя.

А ось тут зараз треба все інакше…

Коли Шульц став біля вікна, владно сперся рукою на стіл і, трохи підвівши важке підборіддя, повернув лице до художника, Мехті вже знав, як його треба малювати. Перед ним було лице розумного, хитрого, холоднокровного вбивці. Щоправда, зараз він нікого не катував, нікому не загрожував, ні в кого не стріляв, а стояв біля вікна з владним, трохи пихатим виразом обличчя, одягнений, спеціально на цей випадок, в акуратний, ретельно випрасуваний кітель, стояв у напруженій позі людини, яка не звикла позувати, і, проте, на полотні треба було показати його таким, щоб, поглянувши на картину, люди побачили, як він вішає, катує, розстрілює.

В грудях Мехті росла ненависть. Вона загрожувала підкорити собі рухи його пензля… Доводилося напружувати всі сили, щоб затамувати в собі порив натхнення. Було б безглуздям, пройшовши крізь такі випробування, виказати себе цією картиною!.. Тримайся ж, Мехті! Не давай волі