Читати книгу - "На далеких берегах"

— Приїжджай!.. Обов'язково приїжджай!

І Саша поїхав.

Повільно брела бібі з вокзалу. Ось вона повернула за ріг, пройшла по залитому сонцем проспекту Кірова, вийшла на бульвар, до самого берега моря. І згадала, що їй треба на Колодязну вулицю, де також був госпіталь. Не доходячи до госпіталя, вона зупинилася перепочити на розі вулиці Енгельса. Звідси відкривався вид на весь Баку, на кораблі в бухті, на далекі, повиті імлою корпуси заводів. Репродуктор бризнув дзюркотливою мелодією позивних. Зараз передадуть нові вісті з фронту. Бібі вирішила дочекатися повідомлення Радінформбюро. Вона розкрила подаровану Сашею книгу й побачила на титульній сторінці квапливий Сашин почерк. Пошукала в кишенях, у сумці. От лихо: забула дома окуляри! «Що ж він написав мені?» Бібі чомусь занепокоїлась.

— Донечко! Підійди-но сюди, — покликала вона школярку, що якраз проходила мимо.

Дівчинка підбігла до неї:

— Що таке, бабусю?

— Прочитай-но, що тут написано, — попросила бібі.

Дівчинка поглянула на книжку:

— Це Горький, бабусю, — пояснила вона. — Книга дуже велика, а мені ще в школу…

— Ти прочитай тільки те, що ось тут, збоку написано.

І дівчинка прочитала:

— «Прославимо жінку-матір, любов якої не знає перепон, груддю якої вигодувано весь світ. Усе прекрасне в людині від променів сонця й від молока матері, — ось що наповнює й нас любов'ю до життя. М. Горький».

Бібі не все зрозуміла в скоромовці дівчинки, але відчула, що це хороші слова.

Вона взяла книгу й пошепки сказала:

— Спасибі!

І не можна було зрозуміти, кому вона дякувала: дівчинці, Саші чи Горькому.

З репродуктора, що висів на стовпі, пролунав спокійний голос диктора, який сповіщав увесь світ про нову перемогу, про визволення нових міст.

Швидко підвівши голову, старенька дивилася поперед себе, на своє рідне місто, і їй здавалося, що це не місто, а жива людина, богатир, в якого сильні робочі руки, розумне суворе лице й кришталево чисте серце, як у її Мехті…

Якось уранці Ферреро вийшов з штабного намету. Як же він здивувався і зрадів, коли віч-на-віч зіткнувся з Мехті. Той стояв перед ним, як завжди, в світері, чисто поголений, з мокрим, гладенько причесаним назад волоссям.

Мехті розповів, що йому довелося гостювати в селі, захопленому націстами, в самого Шульца. А трапилося це так.

Після того як Мехті мало не чудом вибрався з глибокого яру, він пішов до зв'язкової, де був схований його одяг. Там він скинув німецьку форму, переодягся в темний поношений костюм і білу сорочку з широким відкладним не дуже чистим коміром. Господиня порадила Мехті бути обережним: уночі сюди заходили німці, очевидно когось шукали… Мехті щиро подякував їй і пішов.

У дорозі він був дуже обачливий; розпитував місцевих жителів, що співчували партизанам, чи були в них німці, а коли були, то в якому напрямі пішли. Проте німців піхто не бачив. Як потім виявилось, гітлерівцям пощастило н глупу ніч таємно пробратися в гори, де вони зайняли кілька сіл і перекрили всі дороги. Це був план Карранті. Він особисто консультував Шульца, як непомітніше провести операцію…

Про все це Мехті нічого не знав.

Він піднімався схилом гори. З гір тягло вранішньою прохолодою. В найближчому селі тривожно мукала корова, яку чомусь не виганяли пастись, мекали кози. В інший час Мехті відчув би в усьому цьому недобре. Але зараз звичайна настороженість зрадила його. Він міг думати тільки про одне: про Анжеліку, про Васю… Лице Анжеліки, як живе, стояло перед його очима. Вона дивилася на Мехті з докором, неначе питала: «Невже ви так і покинете мене в лабетах катів? Хіба я мало зробила для вас?..» Мехті пригадав, як весело вона бігала з Васею гірськими схилами, милувалася цвітінням дерев… Добра, юна, мужня Анжеліка!.. Навіть у найкритичнішу, найтяжчу хвилину свого життя дівчина думала про те, як виконати свій обов'язок перед товаришами. І вона зуміла повідомити їх, коли почнеться сеанс. Чому ж вони не вибігли назустріч фашистам, не відняли в них Анжеліку? Ні, вони нічого не змогли б зробити… Нічого… І тільки провалили б завдання. Анжеліка!.. В чому ж ти помилилася?.. Адже ти спритна й винахідлива; і скільки разів пошивала німців у дурні! І документ у тебе був справжній… Як же ти попалась?.. А-а, це Карранті! Це він усадив тобі ножа в спину!..

Тривожно, неспокійно було на душі в Мехті. Він почував себе так, наче його довго й жорстоко били… І не злічити — скільки вже ударів прийняло його серце!

Мехті йшов у напрямі Плави. Звично петляв стежками й нічого не бачив перед собою. Може, треба було б обрати іншу, безпечнішу дорогу. Та Мехті кортіло швидше дізнатися, що з Васею: Вася неодмінно повинен був пройти через Плаву. Як у нього нога?.. Чи дійшов він до своїх?

Там, де стежка ставала зовсім вузенькою і ялини росли густіше, Мехті почув оклик по-німецьки: — Стій! Руки вгору!

Не встиг Мехті опам'ятатися, як його оточили гітлерівці. Чинити опір було безглуздо.

У Плаві було повно фашистів. Ідучи під конвоєм гітлерівців повз будинки, Мехті непомітно зиркав на вікна: чи не вигляне хоч одне знайоме обличчя? Та всі вікна були наглухо забиті. Мехті не зустрів жодного знайомого. Може, це на краще: селяни стривожилися б, побачивши його в руках фашистів, і це могло б видати розвідника.

Конвоїри Мехті зупинилися біля будинку, який охоронявся есесівцями. В цьому будинку жила раніше Лідія Планічка, Мехті часто доводилося бувати тут. А тепер будинок зайнятий; мабуть, тут німецький штаб. Так воно й є. Мехті провели через одну з кімнат до іншої, і він опинився перед фон-Шульцом.

Шульц мовчки, кивком показав Мехті на стілець. Коли той сів, Шульц стомлено позіхнув. Щось у цьому волоцюзі викликало підозру, але Шульц був далекий від думки, що перед ним не хто інший, як Михайло. Шульц мав гострий, здатний логічно