Читати книгу - "Материками й океанами"

Вранці троє альпіністів, зв'язавшись однією вірьовкою, йдуть до першого «жандарма». Вони просуваються повільно, обережно, економлячи сили. Попереду — Абалаков. Перш ніж ступити крок, треба переконатися, що камінь, на який стане нога в підбитому пластинчатими цвяхами черевикові, надійний, що він не зірветься в прірву. За плечима альпіністів — важкі роздуті рюкзаки.

Далеко не скрізь можна йти всім трьом одразу. Поки один повзе вперед, двоє інших, ставши стійкіше, «страхують» його. Якщо перший зірветься, двоє утримають його на вірьовці. Альпіністи знають ціну товариської допомоги, товариської виручки не гірше, ніж солдати.

Слідом за першою трійцею просувається друга. Вона має закріпити пройдений шлях — скинути ненадійне каміння, і вбити в скелі гаки, і протягнути де-не-де вірьовки, щоб легше було йти носильникам.

У цій трійці іде молодий інженер, жартівник Ніколаєв. Трійка проходить другий «жандарм» у небезпечний час: сонце дуже пригріває, можна чекати каменепаду. Швидка зміна температури руйнує гірські породи. Досить сонцю нагріти схил, що охолонув за ніч, щоб розтанув лід, який цементував каміння, і воно може зірватися вниз навіть від пориву вітру.

Ніколаєв — чудовий альпініст. Він замикає трійцю. Вірьовка? Вона тільки утруднює. Відкинувши її, звичними, точними рухами долає Ніколаєв другого «жандарма».

Рука альпініста шукає зачіпку. Камінь, який вона обмацує, ледве тримається. Ех, не треба було його зачіпати… Пізно! Камінь зривається і вдаряє альпініста по плечу. Ніколаєв намагається утримати рівновагу. І тут на нього сиплеться зверху ще каміння, зовсім уже дрібне…

Слабо скрикнувши, альпініст зривається з скелі. На якусь частку секунди його затримує виступ, потім він дедалі швидше повзе по обледенілому схилу і зникає у бездонній прірві, під гуркіт каменепаду.

Нещастя жахливе, невиправне. Горе пригнітило тих, що залишились. Мовчки дивляться вони вниз, туди, де ще клубочиться сніговий пил лавини над могилою їхнього веселого товариша.

Марно шукати тіла, його поглинула прірва. Мабуть, воно потрапило в одну з тріщин на льодовику, тут же засипаних лавиною.

Ніколаєв загинув, двоє альпіністів несподівано захворіли. У льодовому таборі, де всі зібрались разом, — ні сміху, ні жартів. Свіжий біль. Що робити далі? Весь ретельно розроблений план штурму зламано. Раніш думали, що підготовча група допоможе основній штурмовій групі зберегти сили. Тепер підготовчої групи більше не існує. Альпіністи почали радитися.

— Може, відкласти штурм? Га? Малувато нас. Та й носильники… — невпевнено промовив один з хворих.

— Повернути назад — це зганьбити його пам'ять, — сказав Абалаков. — Це все одно, що показати ворогові спину.

— Але що ти пропонуєш?

— Самим прокласти шлях. Без допоміжної групи. А що носильники? Славні, сміливі хлопці. Та хіба вони тільки носильники? Вони такі ж альпіністи, як ми. Але їм важче, ніж нам. Треба розповісти їм до ладу, чого ми підіймаємось, яка від цього користь таджицьким колгоспам. Я думаю, що завтра треба йти. От, в основному, і все.

… Знову повзуть альпіністи і п'ять найбільш міцних носильників повз першого, потім повз другого «жандарма». Ще свіжий у пам'яті крик Ніколаєва. Носильники лякливо косять оком то на навислі зверху скелі, то на прірву.

Новий табір розбито на підступах до третього «жандарма». Альтиметр показує 5 900 метрів. Там, де недавно пройшли альпіністи, проноситься, змітаючи все на своєму шляху, здіймаючи снігові хмари, лавина такої незвичайної сили, що повітряна хвиля від її падіння мало не зриває намети.

Третій «жандарм» неабияк погризений часом. Уламки раз у раз відриваються від його стін і з свистом летять вниз. Перешкоду долають на світанку, поки каміння спаяне нічним холодом.

Позаду залишається і четвертий «жандарм». Альпіністи підходять до п'ятого.

Уперто і сердито він стирчить прямовисною брилою. Обійти його не можна.

Знизу здається, що Абалаков приклеївся до холодної стіни і завмер у нестійкій рівновазі. Перед ним — прямовисна скеля. Повільно, обережно Абалаков забиває в неї гак, защіпає на ньому «карабін» — кільце з внутрішнім замком — і пропускає через нього вірьовку. Другий кінець вірьовки — у Гущина в руках.

Абалаков водить по стіні ногою. Нога повисає, не зустрічаючи ніякої опори. Тоді він, знявши рукавицю, повільно обмацує стіну. Пальці рухаються, як при грі на роялі. Абалаков сердиться: такі безпорадні рухи хіба що у початкуючих альпіністів, які лізуть наосліп, без раніш продуманого плану.

Але що ж робити? Невже проклятий «жандарм» недоступний? Невже кам'яниста поверхня така безнадійно гладка?

Кілька секунд він відпочиває. І раптом йому незвичайно виразно уявляється рідний Сибір, Красноярськ, триповерхова школа, яку чогось називали «кооперативною», залізна драбина на дах. На великій перерві хлопці підіймались цією драбиною, підтягуючись і перебираючи руками холодні, тонкі перекладини, — хто вище. Здається, що більше нема сили, але зціпиш зуби і затерплими руками перехопиш ще й ще. А знизу кричать: «Молодець, Місяцю!» Він посміхнувся, згадавши своє прізвисько — Місяць. Це тому, що він був кругловидий. Зараз, мабуть, його б так ніхто не назвав: щоки глибоко запали.

І ще згадались йому знамениті красноярські «Стовпи» — заповідник скель і тайги. Разом з братом Віталієм вони навчились там не боятися висоти і полюбили камінь. Одного разу Євгеній ліз новим «ходом» на дуже важку скелю. Було жарко, пахло сосновою хвоєю. Він перетнув кам'яний купол — «котушку», намацав ногою виступ, потягнувся, щоб зачепитися пальцями за ледь помітну вибоїну — «кишеню». Але пальці зустріли гладкий камінь. Він потягнувся знову — «кишені» не було. Спускатися? Ні, ні! І він знову і знову мацав по каменю — і знайшов-таки якусь тріщинку. Плавно і обережно підтягнувся він тоді на одній руці, а другою вхопився за ледве помітну «кишеню».

— Женю! Же-еню! — чує Абалаков. Це кричить знизу стурбований Гущин.

— Страхуй міцніше. Ще спробую! — стрепенувся Абалаков.

Чорт забери, виступ на п'ятому «жандармі» — не зовсім гоже місце для спогадів про дитинство!

Тепер, відпочивши, Абалаков знову тягнеться догори і праворуч. Ага, ось ледь помітний виступ. Чудово! Тепер трохи підтягнутися, потім пересунути ногу… Готово!

Гущин більше не бачить Абалакова: той