Читати книгу - "Нащадки «Білого Хреста»"

— Я… я хотів обікрасти… — промимрив Заваров.

— Ви? Красти? — вдав здивування Гліб. — Чудасія! У вас же машина, кооперативна квартира, гарний заробіток з приварком. Чого ж іще бракувало? Га?

— А у мене таке… хобі, — глузливо відповів.

— Цікаво, — покрутив Махов головою. — А звідкіля ви знали, що хата без господарів?

— Цього я не знав, — здвигнув плечима рубач.

Що правда, то правда, зауважив я, інакше б не приїхав.

— Ага, не знали, — слідчий доторкнувся до кастета. — І ним ви збиралися «почастувати» хазяїна?

— Я його знайшов, коли їхав сюди, — сказав Заваров.

Мені набридло слухати його теревені, і я не стримався:

— Досить клеїти з себе дурня!

— А справді, Заваров, чи не досить? — запитав його Махов. — Ось проведемо обшук у вашій машині, потім вдома…

— Вночі не маєте права! — скипів. — Це свавілля!

— З дозволу прокурора. З дозволу, — підкреслив Гліб.

Заваров насупився й забарабанив пальцями по столі, потім витер долонею рясний піт на лобі.

— Скільки років ви одружені? — запитав я його.

— Другий рік, — буркнув.

— Яке дівоче прізвище вашої жінки?

— Зава… — і він злякано затнувся, зціпив зуби.

Махов незрозуміло зиркнув на мене.

— Отже, ви син Чорнухи! — урочисто виголосив я.

— Син Чорнухи? — недовірливо перепитав Гліб.

Заваров мовчав. Ось він — таємничий відвідувач Тягуна, прихований від людських очей рідний син. До чого тільки не вдаються злочинці, щоб замести свої сліди! Повернувся Пазов.

— Вже виїхали, — доповів.

— Постережи його, — сказав йому Махов.

Ми вийшли з Глібом до вітальні.

— Дочекалися. Другий спільник. — Слідчий задоволено потер долоні. — Ти знаєш його дружину?

— Вона ж продавець гастроному номер шість. У ньому місяць працював Корч. Зрозумів?!

— Ах, чорт! То Заваров чув про Корча від неї, бачив його і навмисне приплів до крадіїв, — здогадався Махов. — Шалапуху і Зубовського теж. Мабуть, тим кастетом він ударив Бога. Але за що?

— Слухай, Глібе… — раптом осінило мене. — Я ж питав Заварова про бородатого.

— Ти? — Махов взявся за ґудзик мого піджака. — Ну, тепер відомо, хто підказав татусеві поголити бороду.

Невдовзі прибули експерти. Запросили понятих, У машині Заварова виявили на дні скриньки стилет. Вдома — три ощадних книжки, трохи ювелірних виробів. Зате в гаражі, в тайнику, хутро і багато коштовностей. Між ними — з універмагу в Бровниці і з магазину на ринку. Серед ключів, які мав при собі рубач, один не підходив до жодного замка. Від чого він — Заваров не сказав. А в альбомах знайомих облич не надибали. Фотографії переважно зроблені під час відпочинку біля моря. На них у різних позах красувалися Борис із дружиною.

Після обшуку, спускаючись сходами, Заваров глянув на мене з ненавистю й процідив:

— Ех, шкода…

За чим він жалкував? Що не розплющив мене піддоном із цеглою чи не затовк краденим «Москвичем»? А може, що не втопив у лимані разом із Ніною? Та факт залишався фактом: ми затримали спільника Тягуна і зовсім знято підозру із Шалапухи, Зубовського і Роптанова, хоча Заваров твердив про їхню причетність до крадіжки в магазині. Справжніх напарників рубач не виказував, і він уміло кинув чорну тінь на бригадира Котова.

Того ж дня Махов провів впізнання. Маляр Чугунова одразу, з першого погляду, вирізнила з-поміж шістьох жінок дружину Тягуна — Харитину. Викриття так подіяло на залякану жінку, що вона почала давати показання. На жаль, вони нічого не значили. Тягун нікому не довіряв.

До речі, я був у слідчому ізоляторі на її допиті. Коли ввели Бориса, вона заніміло згорбилась, немов чекала від нього штурхана.

— Це ваш син? — запитав її Махов.

— Мій, — пошепки видушила з себе.

— Про що він розмовляв із батьком?

— Я не чула. Старий виганяв мене з хати, — тихо, приречено відповіла.

— І ви не цікавились, звідки вироби із золота, дорогі речі? Чому син приїздить тільки вночі?

— Питала, а Дем'ян мене… ногою… в живіт… і за Горло. Ледь не задушив. Боялась…

— Та не Дем'ян він, а Феофан, — зауважив Гліб.

— Феофан? — перепитав, витріщившись, Борис.

— І не Чорнуха, — додав слідчий.

— Господи, з ким же я жила?! — заломила у відчаї руки Харитина.

— На суді взнаєте.

Після обіду Пазов відправився на колгоспний ринок сказати Гветадзе лише три слова: «Знімай завтра гроші». Було вирішено, щоб не сполохати решти злочинців арештом Тягуна і Заварова, прискорити події.

Розв'язка наближалась.

Ми хвилювалися за Гветадзе…

До пізнього вечора відшліфовували план операції. Намагалися врахувати всілякі дрібниці. Коли вже збиралися розходитись, подзвонив Гветадзе. Я взяв трубку, і Додо весело сказав:

— В готелі уже всі знають, що ми завтра беремо гроші. Передай, кацо, нашим — я не підведу.

Попереду на нас чекав тривожний день.

На роботу йшов пішки, вулицями, ще напоєними скороминучою прохолодою з лиману. Її вже поволі почало випивати південне сонце, і я намагався потрапляти у тінь дерев і будинків, де вона найдовше трималася, дихав терпкою свіжістю води.

Звернув на Адміральську, де знаходилась перукарня Єви. Чого мені її обминати? У порозі стояв і курив один із трьох сивих майстрів у білому халаті. Я ковзнув поглядом по салону. Єви не було.

— Заспала наша красуня, — раптом озвався майстер, хитро мружачись. — Напевне, до третіх півнів тримали її.

— Та ні, шановний, — заперечив ніяковіючи. — Ми вчора не бачилися.