Читати книгу - "Етюди про звичаї"

— Ах, правда! — сказала вона, відчиняючи двері.

Ежен уже почав відчувати себе ні в сих ні в тих, аж нарешті почув слова віконтеси, сказані так схвильовано, що в нього защеміло серце:

— Пробачте, мені треба було написати кілька слів, але тепер я до ваших послуг.

Вона не знала, що говорить, бо думала про інше: «Він хоче одружитися з мадмуазель де Рошфід. Але хіба він вільний? Сьогодні ж увечері заручини буде розірвано, або я… Так! Завтра вже про це не буде й мови».

— Кузино… — почав був Ежен.

— Що?! — спитала віконтеса, так гордовито глянувши на студента, що той похолов.

Ежен зрозумів це «що». За останні три години він багато чого навчився і став обережний.

— Пані, — знову почав Ежен, почервонівши. Він завагався, але вів далі: — Даруйте, прошу вас; мені так бракує протекції, що краплинка вашого родинного почуття, їй-право, не завадила б.

Пані де Босеан сумно усміхнулася: вона відчувала, як поблизу неї гуркотять громи неминучої бурі.

— Коли б ви знали, в якому становищі моя сім'я, — провадив Ежен, — то охоче зіграли б роль одної з тих казкових фей, які так ласкаво усували перешкоди на шляху своїх хрещеників.

— Ну, гаразд, кузене, — сказала вона, сміючись, — чим же я можу вам допомогти?

— Я й сам не знаю. Мати вас хоч дуже далекою родичкою — це вже щастя. Ви збентежили мене, я вже забув, що хотів сказати. Ви єдина людина, яку я знаю в Парижі. О, я хотів просити вашої поради, просити прийняти мене, як бідолашну дитину, що прагне схопитися за вашу спідницю і готова умерти заради вас.

— А ви могли б убити кого-небудь заради мене?

— Хоч двох.

— Дитина! Так, ви дитина, — сказала вона, стримуючи сльози. — Ви, певно, могли б щиро кохати!

— О так! — вигукнув Ежен, кивнувши головою.

Студент дуже зацікавив віконтесу своєю палкою відповіддю. Південцеві вперше всміхнувся успіх. Між блакитним будуаром пані де Ресто і рожевою вітальнею пані де Босеан він пройшов повний курс того «паризького права», про яке не говорять, хоч воно й становить собою вищу громадську юриспруденцію і, добре вивчене й застосоване на практиці, відкриває шлях до всього.

— Ах, пригадав! — сказав Ежен. — Я познайомився у вас на балу з пані де Ресто. І сьогодні вранці був у неї.

— Ви, певно, дуже їй заважали, — всміхаючись, мовила пані де Босеан.

— Так, я настільки недосвідчений, що підбурю проти себе весь світ, якщо ви відмовитесь мені допомогти. В Парижі, мабуть, дуже важко зустріти гарну, молоду, багату, елегантну жінку, яка була б не зайнята, а мені потрібна така, в якої я міг би навчитися того, чого ви, жінки, так чудово вмієте навчати: життя. Я, здається, скрізь наражатимусь на якого-небудь пана де Трая. Отож я й прийшов до вас просити, щоб ви дали мені ключа до одної загадки і сказали, в чому саме полягало безглуздя, якого я щойно допустився. Я заговорив про одного старого…

— Герцогиня де Ланже, — доповів Жак, перебиваючи студента, що не стримав жесту досади.

— Якщо ви хочете домогтися успіху, — тихенько сказала йому віконтеса, — насамперед не будьте такий наївний… А! Добрий день, люба, — голосно привіталася вона, підводячись і йдучи назустріч герцогині; віконтеса потиснула їй руку так щиро й ласкаво, наче то була її сестра; герцогиня відповіла їй з найсердечнішою ніжністю.

«Ось дві щирі подруги, — подумав Растіньяк, — тепер у мене будуть дві прихильниці; в обох дам, очевидно, однакові смаки, і друга, напевне, теж допоможе мені».

— Якому щасливому випадкові я повинна дякувати, що бачу вас, люба Антуанетто? — спитала пані де Босеан.

— Я побачила, як пан д'Ажуда-Пінту входив до Рошфідів, і подумала, що ви, певно, самі.

Пані де Босеан не закусила губи, не почервоніла, погляд її не змінився; її чоло немов прояснилося, коли герцогиня промовляла ці фатальні слова.

— Якби я знала, що ви зайняті… — додала герцогиня, повертаючись до Ежена.

— Це мій кузен, пан Ежен де Растіньяк, — сказала віконтеса. — Що нового чути про генерала Монріво? — спитала вона. — Серізі казала мені вчора, що його вже давненько не видно в товаристві, — чи був він у вас сьогодні?

Герцогиня відчула в серці вістря цього запитання; ходили чутки, що генерал Манріво, якого вона шалено кохала, покинув її.

— Він учора був у Єлісейському палаці, — відповіла герцогиня, зашарівшись.

— В службових справах! — сказала пані де Босеан.

— Кларо, — вела далі герцогиня, сердито блискаючи очима, — ви, звісно, знаєте, що завтра оголосять про заручини пана д'Ажуда-Пінту і мадмуазель де Рошфід.

Удар був занадто сильний, віконтеса зблідла, але відповіла сміючись:

— Певно, це одна з тих пліток, якими тішаться дурні. Навіщо маркізові д'Ажуда дарувати Рошфідам одне з найкращих імен Португалії? Рошфіди — новоспечені дворяни.

— Але Берта, кажуть, матиме двісті тисяч ліврів ренти.

— Маркіз д'Ажуда надто багатий, щоб керуватися такими розрахунками.

— Проте, люба моя, мадмуазель де Рошфід чарівна.

— Ах, он як!

— Одне слово, сьогодні він там обідає, шлюбний контракт уже складений. Ви мене дуже дивуєте своєю необізнаністю.

— Яку ж дурницю ви вчинили, вельмишановний пане? — спитала Ежена віконтеса де Босеан. — Цей бідний хлопець так недавно в світі, що нічого не розуміє з наших, люба Антуанетто, балачок. З ласки до нього відкладімо нашу розмову на завтра. Завтра, звичайно, все буде відомо офіційно, і ви зможете всіх оповіщати відкрито й упевнено.

Герцогиня окинула Ежена тим зневажливим поглядом, який проймає людину з голови до ніг, розчавлює і обертає на ніщо.