Читати книгу - "Свої, чужі, інші"

Остовпіло слухаючи це, Інтар висмикнув своє плечем з-під руки дівчини.

— А вона вас любила! Вона б для вас останнє віддала! — викрикнув злобливо.

І побіг до дверей, на ходу хапаючи плаща. Слід було поквапитися! У храм!

Жучок цього разу не встигав за своїм маленьким хазяїном, хоч і біг за ним, не шкодуючи лап. Хлопчисько примчав до дверей храму, коли вони ще були замкнені, й не даючи собі відхекатися, почав бити в них обома кулаками. Він знав — жерці живуть при храмах і Світлий Халир має бути тут!

Відімкнув Інтару спочатку сторож, заспаний і невдоволений тим, що його тривожать вдосвіта.

— Чого тобі? — буркнув сторож.

— Мені потрібно бачити Світлого Халира! Будь ласка! Це життя або смерть!

Інтар навіть не розібрав до пуття відповіді сторожа — просто кинувся у відчинені ворота й помчав до невеличкого будиночка небесного кольору.

Там на його стукіт відімкнули відразу. Світлий Халир у похапцем накинутому одязі (звичайному білому одязі жерця, не ритуальному світло-блакитному, в якому з'являвся на службі в храмі) здивовано втупився в хлопчика:

— Інтаре?

— Так, я. Світлий, лихо! Мені б мої гроші й… і ще треба, тому що Теллі вдарили ножем у трактирі вчора ввечері, випадково, п'яні посварилися, а вона під руку трапилась, їй тепер зовсім зле, вона помре без лікаря, а лікаря кликати Хариз не хоче — каже, дорого, нема чого гроші витрачати, й грошей нема, тільки в мене! — на одному подиху випалив Інтар.

Жрець наморщив чоло, доходячи до змісту цієї плутаної промови:

— Теллі? Хто це?

— Ельфійка! Вона ще до тебе приходила, Світлий…

— Кгм, не пригадую… У мене, бачиш, безліч важливих справ, я не можу пам'ятати кожного.

Інтара пересмикнуло. Але він поквапливо промовив:

— Гроші. Мої гроші! Будь ласка, швидше!

— Так, так, звісно…

Жрець увійшов у будинок і повернувся, виніс Інтару його згорток. Той схопив його.

— Спасибі!

— Ну що ж, іди. Адже ти, я бачу, квапишся.

— Так. Тільки… — Інтар зважився повторити: — Світлий, цих грошей може не вистачити на лікування. Будь ласка… ти ж збираєш на лікарню, я знаю. Будь ласка, дай мені з тих коштів хоч півсотні!

На обличчі жерця відбився неймовірний подив:

— Інтаре! Такого я від тебе не очікував. Ці гроші не мої. Вони призначені для лікарні, для того, щоб рятувати людей від смерті.

— Але ж і Теллі вмирає!

Світлий Халир з досадою смикнув плечем:

— Інтаре, зрозумій. Лікарня — це велика, справжня справа. Я не можу витрачати призначені на неї кошти на якихось ельфів…

Хлопчакові здалося, що під ногами земля розійшлася.

— Але Теллі не якась! Вона гарна! Їй потрібно допомогти!

— Інтаре, лікарня створюється для сотень людей. Я не можу роздати ці гроші по десятку, по півсотні монет кожному, хто хворий зараз у місті, тому що тоді лікарні не буде й не буде кому полегшити страждання великої кількості людей у майбутньому.

— Але ж Теллі погано зараз! Сьогодні! Як ти можеш бути таким жорстоким, Світлий! — Інтар немовби зі стіною говорив. Жрець, як і раніше, був спокійний.

— Ти дурний хлопчисько, Інтаре. Ти кричиш на служителя Неба, обвинувачуєш у жорстокості. Але я тобі пробачаю, ти просто дурне дитя. Зрозумій очевидне — нікого не хвилює одна ельфійка. У світі нічого не зміниться від того, буде вона жити чи помре. Якщо ж бажаєш зробити світ кращим, старайся заради багатьох. Чуєш, заради тих, кого безліч, а не заради когось одного. Одиниця — дурниця, одиниця — ніщо.

В Інтара зашуміло у вухах. Світло — блакитне небесне склепіння — постало перед очима… І розсипалося, дзенькаючи, на тисячі скалок, немовби від удару ковальським молотом.

— А щоб ти здох, козел старий! — хлопчисько плюнув на білий балахон жерця й помчав до воріт.

Там його, вихляючи хвостом, зустрів Жучок, який зовсім не розумів, чому зчинилися такі галас і біганина.

Інтар підхопив цуцика на руки. Він біг так, що серце з грудей вистрибувало, поки не побачив найманий візок, у який і вскочив з розгону.

— Тобі куди? — ліниво поцікавився погонич сірого віслючка.

— Лікаря треба… — від надто швидкого бігу навіть груди заболіли. — Найкращого тут у околиці… Знаєш?

— Ну, знаю…

— Туди якнайшвидше… На твоєму візку чи пішки? — Інтар досі не міг відхекатися.

— А що сталося? — запитав погонич.

— У мене сестра вмирає! — у розпачі закричав хлопчик.

— А… тоді сиди. За золотий вихором домчу!

— Буде, буде золотий! Тільки не обдури!

— За свої слова відповідь тримаю! — погонич ударив віслюка, гримнув на нього — й Інтар тільки вхопився за бортик та другою рукою притис до себе Жучка, так стрімко вони рвонули з місця.

…Інтар раніше десь чув, що віслюки бігати вміють.

Але щоб так швидко — й подумати не міг.

Де вони звернули з цієї вулиці з довгими, обшарпаними приосадкуватими будиночками на іншу, набагато більшу, широку та чисту, Інтар не розгледів.