Читати книгу - "Двічі графиня та двічі генерал"

логік і поет», — написав у реляції капітан Андрій Пташинський. 26 січня 1786 року у варшавському костелі Св. Трійці вшанував пам’ять свого улюбленця-генерала король Станіслав Август. На меморіальній дошці, присвяченій Яну де Вітте, напис починається зі слів: Regi suo inclyti Republicae fidelissimus subditus — Minervam aeque ac Musas coelens. Важко точніше передати характер та інтереси цієї великої людини: «Найвірнішим чином служив Республіці, Мінерві і небесним Музам».

Біда, як відомо, не приходить одна. Повернувшись із Варшави, Софія дізналася, що напередодні у маленького Корнелія піднялася температура. Всі спроби лікарів збити її були безуспішними. Софія не відходила від дитини ні на хвилину, нічого не їла і майже не спала ночами. Дитя тануло на очах. Життя матері перетворилося на жах. Вона благала Бога врятувати її дитину, але хвороба не відступала. Через чотири дні все було скінчено — Корнелій помер… Подальші події Софія пам’ятала як уві сні: вона відмовилася повірити у смерть сина і не брала участі в похованні. Її думки постійно поверталися назад: коли вони їхали до Варшави, Корнелій був здоровий і веселий, його дзвінкий сміх чувся у найвіддаленіших куточках будинку. Якби вона не їздила до Варшави, ні за що б не допустила такого розвитку подій! При думках про це сльози наверталися на очі. Ні, вона не плакала, вона просто не вірила… У ці хвилини їй була потрібна підтримка Йозефа, його сильне плече. Але підтримки не було. До переживань із приводу смерті батька і сина додалася ще одна неприємна звістка, яка остаточно зломила Йозефа де Вітте. З Варшави прийшов наказ короля про призначення комендантом фортеці полковника Крістіана де Хамерона. Це стало несподіванкою для всього Кам’янця — настільки всі були впевнені, що посада дістанеться Йозефові. Король не повідомляв, що це призначення тимчасове, чи то не надавши цьому великого значення, чи то навмисно вирішивши перевірити стійкість одного зі своїх офіцерів. Військова людина, обравши нелегкий шлях офіцера, повинна стійко витримувати втрату навіть найближчих для неї людей. Ще більшою мірою це стосується командира фортеці, якому довірені життя тисяч людей. Але граф Йозеф сприйняв усе зовсім інакше, зрозумівши, що король не цінує його військові здібності. Це остаточно зламало графа, він почав заглядати у чарку і подумував про відставку. Відносини в родині ставали все напруженішими. Обривалася остання нитка, що утримувала і без того ненадійний зв’язок між подружжям. Однією зі складових цього зв’язку завжди є діти… Якось до Софії прибіг заплаканий Ян: він подряпався об укритий льодом кущ в зимовому саду. Великі сльози котилися по щоках хлопчика. Софія ледве заспокоїла маленького графа. І тут малюк несподівано, з серйозним виглядом запитав:

— Мамочко, а чому всі помілають? Спочатку дід, потім Колнелій. Я, напевно, теж так помлу?

Графиня Софія була вражена. Адже дитина, напевно, довго думала, перш ніж задати таке питання.

— Ні, що ти, синку! — вона притиснула до себе малюка. — Ти виростеш великий-превеликий, як тато, і житимеш довго-довго.

Питання сина начебто розбудило графиню. Вона зрозуміла, що тільки їй вдасться підтримати свого чоловіка, і що вона, тендітна жінка, повинна підставити йому своє плече.

— Йозефе, — звернулася до чоловіка Софія після сніданку. — Сьогодні я пригадала слова короля, коли він був тут, у Кам’янці, і розмовляв із батьком.

— Про що, Софіє?

— Тоді я не надала цьому значення (мої думки займало щось інше), а ось зараз згадала все докладно. Король Станіслав Август тоді сказав: «Не хвилюйтеся, мій генерале. Кращого кандидата на посаду коменданта, ніж ваш син Йозеф, якщо ви захочете піти на спокій, мені не знайти». Тому я вважаю, призначення полковника Хамерона — тимчасове.

— Ти впевнена?

Софія ніколи не чула таких слів короля, але ця брехня була необхідна для відродження її чоловіка. Вона розуміла, що ризикує, але іншого виходу у неї не було. Полковник де Вітте справді швидко привів себе до ладу і з’явився на службі. Вже через місяць прийшов наказ короля про призначення з серпня комендантом фортеці графа Йозефа де Вітте з присвоєнням йому звання генерал-майора. Радості новоспеченого генерала не було меж, і він з головою поринув у роботу. Родині Йозеф став приділяти ще менше уваги. Софію це дуже пригнічувало, хоча вона й тримала це у собі.. Незважаючи ні на що, була впевнена: на неї ще чекає велике, справжнє щастя…

Розділ 10. Тульчин
(1782–1786)

До рідних місць завжди повертаєшся з особливим трепетом. А якщо там твій дім, виношений у мріях до єдиної цеглинки, робота, яку хочеться здійснювати (і вже навіть розписане все по порядку), книги, що чекають зустрічі з тобою не менше, ніж ти з ними, і ще багато-багато приємних дрібниць, то при наближенні до рідного дому починає смоктати під ложечкою, легка нудота від перезбудження й очікування підступає до горла. І ось уже на шляху трапляються знайомі будинки, знайомі дерева, зараз буде підйом, за яким рідний дім — мета твоєї подорожі.

За кілька миль до будинку граф Станіслав не витримав, сів на коня і поскакав щодуху вперед. Йому хотілося першим побачити й оцінити всі перетворення в новому палаці. Коли вони більше ніж півроку тому від’їжджали до Італії, готові були тільки приміщення для численної прислуги, казарми, корпуси, в яких розташовувалися театр і манеж, стайня і псарня. Вже здалеку Потоцький побачив двоповерхових красенів — головний корпус і бокові флігелі.

Графа чекали. Він риссю промчав під вигуки «ура!» повз вишикувану варту, через арку в правому флігелі і опинився на площі перед головним корпусом.

Головний корпус, як і личить, виділявся серед інших своєю величчю і розкішшю: десять колон, величезна лоджія за колонадою, під парапетом — напис позолоченими літерами: «Щоб завжди був оселею вільних і доброчесних. Споруджений у 1782 році». Цей напис придумав сам граф, і тепер ще раз переконався у правильності свого рішення. Над написом — позолочений семикінцевий хрест, родовий герб Потоцьких Пилява.

Станіслав зістрибнув із коня.

— Ну, показуй, що ви тут улаштували! — весело звернувся він до управляючого, який зустрічав його біля порога.